Хоч як звели тебе гермокопіди
І несмак архітекторів-нездар,
І всюди прослід залишив пожар,—
Ти все стоїш, веселий, ясновидий
І недаремно вихваляють гіди
Красу твою, твій найдорожчий дар
Синіють води, зеленіє яр,
І стелються сліпучі краєвиди.
А вулиці твої виводить зір
В повітря чисте. В запашний простір,
Де ходить вітер горовий і п’яний,
І в тихий час, як западає ніч,
Поважно гомонять старі каштани
І в небо зносять міріади свіч.
9.06.1928
Поетична апологія первісної краси та духовної нездоланності Києва, здатного долати архітектурне невігластво, варварство та воєнні спустошення крізь вічне цвітіння природи.
Вірш написано 9 червня 1928 року, коли в радянському Києві розгорталася форсована урбанізація та ідеологічна перебудова міського ландшафту, яка часто супроводжувалася нищенням історичної спадщини, безсистемним будівництвом та архітектурним кітчем. Поет полемізує з вульгарним утилітаризмом і несмаком нової доби.
Культурна атмосфера 1928 року ще зберігала простір для естетичної опозиції неокласиків («Київських неокласиків»), але ідеологічний зашморг навколо них поступово стискався. Зеров протиставляє вульгарній радянській сучасності вічний топос міста, де природна велич і духовна традиція виявляються сильнішими за кон'юнктурних руйнівників.
Сонет укладено в п'ятистопний ямб із чергуванням жіночих та чоловічих рим. Строфіка репрезентує класичну схему abba abba ccd eed з виразною клаузульною контрастністю.
Фонічна побудова насичена яскравими сонорними звуками, а в фінальних терцетах застосовано м'яку алітерацію свистячих та шиплячих («світи», «свічок», «каштани»), що майстерно відтворює вечірній шепіт листя під подихом свіжого дніпровського вітру.
Вступний катрен починається з нищівної культурної інвективи: Зеров використовує афінський історичний термін «гермокопіди» (святотатці, які спотворювали герми напередодні Сицилійської експедиції), метафорично тавруючи більшовицьких руйначів культури й безграмотних будівничих. Проте попри пожежі та руйнування місто постає суб'єктом непереможної радості — «веселий, ясновидий».
У терцетах урбаністичний хаос змивається стихією природної чистоти: простір деконструюється на запаморочливу вертикаль дніпровських круч («горовий і п’яний вітер»). Фінальний образ київських каштанів, що «в небо зносять міріади свіч», перетворює весняне місто на природний храм. Свічки-суцвіття виступають літургійним знаком вічного світла, очищення та невгасимої духовної молитви за сплюндровану землю.
Теми: Київ · урбаністика · естетичний бунт · культура і варварство · весна · сакральний простір