Ніхто твоїх не заперечить прав.
Так, перший світ осяв твої висоти,
До тебе тислись войовничі готи,
І Данпарштадт із пущі виглядав.
Тут бивсь норманн, і лядський Болеслав
Щербив меча об Золоті ворота,
Про тебе теревені плів Ляссота
І Левассер Бонплан байки складав.
І в наші дні зберіг ти чар-отруту:
В тобі розбили табір аспанфути —
Кують, і мелють, і дивують світ.
Тут і Тичина, голосний і юний,
Животворив душею давній міт
І "Плуга"вів у сонячні комуни.
1923
Урочистий неокласичний сонет-маніфест, що стверджує тяглість тисячолітньої київської культури, її відкритість світовій цивілізації та непідвладність тимчасовим руйнівним вихорам епохи.
Сонет написано 1923 року в добу розпалу пореволюційних літературних дискусій і становлення радянського літературного побуту. Микола Зеров очолював групу київських «неокласиків», яка відстоювала засвоєння високих європейських зразків, глибоку культурну спадкоємність та виступала проти примітивізації мистецтва на догоду пролетарській ідеології.
У тексті зафіксовано полеміку автора з авангардними та пролетарськими угрупованнями 1920-х років («аспанфути» — Асоціація панфутуристів Михайла Семенка; «Плуг» — спілка селянських письменників), чиї гучні декларації Зеров сприймав крізь призму вічної тривкості древнього Києва.
Класичний канонічний сонет, написаний п'ятистопним ямбом із пірихіями, що надає звучанню карбуваної ваги, античної строгості та ораторської переконливості.
Строфічна організація — два катрени і два терцети (схема римування: Abba Abba CCD EDE). Використано вишукані точні рими, звукопис та історичну лексику («Данпарштадт», «Ляссота», «Бонплан»), що створює насичену інтелектуальну партитуру.
Київ у баченні Зерова — не просто географічний чи політичний простір, а священний топос культури й історії, що пережив навали готів («Данпарштадт»), норманів, польських королів («Болеслав Щербив меча об Золоті ворота») і зберіг свій внутрішній аристократизм крізь нотатки іноземних мандрівників (Еріха Ляссоти та Гійома Левассера де Боплана).
Автор проводить іронічну деміфологізацію футуристичного шалу («розбили табір аспанфути — кують, і мелють, і дивують світ»), показуючи, що місто має незламну «чар-отруту» культури, яка здатна пережити будь-яку скороминущу моду й метушню.
Особливе місце посідає образ Павла Тичини («голосний і юний»), чий ранній сонячний геній сприймається Зеровим як органічне продовження прадавнього солярного міфу Києва, попри те що поет намагався вести селянський «Плуг» у революційні комуни.
Теми: історична пам'ять і тяглість культури · Київ як світовий культурний топос · неокласицизм проти авангарду · Павло Тичина та літературні дискусії 1920-х · вічне й скороминуще в історії