М. О. Драй-Хмарі
Трубадури, як Максим Рильський…
На скелі, де ламають діорит,
За темною грядою Аю-Дага
Розташувала давня грецька сага
Храм Артеміди, перший партеніт.
Літа минають, не минає міт!
Вони живі, дива Архіпелага —
Орестів жах, Піладова звитяга
І смертний Іфігенії привіт.
І довго ще, купаючись у морі,
Поети увижатимуть в просторі
Ахейські весла та низькі човни,
А парубки, каміння й дачні мури
Відповідатимуть на їх співучі сни
Крізь зуби витисненим: "Трубадури!.."
22.12.1927
Іронічно-елегійний неокласичний сонет про незнищенність античного міфу та культурної пам'яті на тлі прозаїчної, приземленої побутової реальності й радянського міщанства.
Сонет «Партеніт» створено 22 грудня 1927 року у розпал гострих літературних дискусій 1925–1928 років, коли група київських «неокласиків» (Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Павло Филипович, Освальд Бурґгардт) зазнавала щораз брутальніших ідеологічних нападок з боку пролетарських критиків і вульгарно-соціологічного марксизму за свій «аполітизм», «естетство» та орієнтацію на європейську класику.
Присвята Михайлові Драй-Хмарі та епіграф-алюзія («Трубадури, як Максим Рильський…») безпосередньо фіксують корпоративну неокласичну солідарність і містять приховану полемічну відповідь опонентам: у цей час тавро «трубадури» вживалося вульгарною критикою (зокрема офіціозом) для стигматизації поетів високої культури як таких, що нібито відірвані від соціалістичного будівництва і живуть безплідними ретроспекціями.
Кримський локус твору — Партеніт біля підніжжя Аю-Дага — спирається як на безпосередні біографічні враження поетів від відпочинку в Криму, так і на глибинний таврійський античний інтертекст (від міфу про таврійську Іфігенію Евріпіда до кримських сонетів Адама Міцкевича та поезій Лесі Українки), що робило цей ландшафт природним осередком зустрічі високої Еллади з радянською рутиною.
Твір є класичним строгим канонічним сонетом (14 рядків: два катрени та два терцети), написаним п'ятистопним ямбом із перехресним римуванням у катренах (AbAb AbAb) та дистихово-холіямбічною структурою в терцетах (ccd eed) із чергуванням жіночих та чоловічих рим.
Ритмомелодика сонета вивірена з текстологічною філігранністю, притаманною Зерову: урочиста евфонія першої строфи (алітерація сонорних «р», «л» у топонімах та міфологемах) поступово переходить у пластичну оповідну розмовність терцетів, де ритмічний перепад у фінальному пуанті завершується прозаїзованим, фонетично затиснутим вигуком («Крізь зуби витисненим: "Трубадури!.."»).
Образна система побудована на виразному неокласичному двоплані: сакральному просторі міфу (Таврида, храм Артеміди, Архіпелаг, жертовність Іфігенії, дружба Пілада й Ореста) та профанному світі курортної радянської буденності (каменоломні, де видобувають діорит, дачні мури, самовпевнені курортні «парубки»). Часове протиставлення знімається ключовою формулою-максимою: «Літа минають, не минає міт!» — естетична пам'ять вічна й перевищує будь-яку скороминущу добу.
Тропіка твору поєднує високу еллінську патетику з їдкою антитезою. Елегійні візії («ахейські весла», «співучі сни», «дива Архіпелага») дисонують із матеріальною глухотою оточення — німим камінням, глухими дачними мурами та вороже налаштованою юрбою, що не здатна збагнути духовної візіонерської суті мистецтва.
Філософський підтекст сонета розкриває трагікомічну драму митця в епоху масовізму: естетична вкоріненість неокласиків у світову культуру сприймається чужим для неї середовищем як дивацтво чи підозрілий виклик. Фінальний оксиморон між «співучими снами» поетів і ворожим шипінням «крізь зуби» концентрує гірку авторефлексію Зерова над долею українського Ренесансу в радянському соціумі.
Теми: неокласицизм · антична спадщина і міф · поет і юрба · мистецтво і дійсність · кримський текст · культурна пам'ять