П. Филиповичу
Там левантiйський мiсяць дiє чари
I колихає в серцi теплу кров,
Там диким цвiтом процвiла любов,
I все в кровi — шоломи i тiари.
А з водозбору вiщуванням кари
Гримлять громи нестриманих промов...
Йоканаан!.. Не ясний шум дiбров, —
В його словах пустиня i пожари.
I Саломея!.. Ще дитя (дитя!),
А п'є страшне, отруєне пиття
I тiльки меч i помсту накликає.
Душе моя! Тiкай на корабель,
Пливи туди, де серед бiлих скель
Струнка, мов промiнь, чиста Навсiкая.
18.06.1922
Експресивний неокласичний сонет-диптих настроїв, що протиставляє отруйну східну пристрасть і кривавий хаос руйнації ясному, цілющому етичному ідеалу еллінської гармонії.
Сонет датовано 18 червня 1922 року та присвячено Павлу Филиповичу — найближчому другові Зерова по неокласичному колу, видатному поетові й літературознавцю. У цей період неокласики активно переосмислювали античну й світову спадщину, шукаючи в ній опертя проти пореволюційного варварства.
Твір спирається на декадентську та неоромантичну традицію інтерпретації образу Соломії (зокрема однойменну п'єсу Оскара Вайльда), але Зеров підпорядковує цей сюжет пошуку етичного порятунку для зболеної душі інтелектуала доби революційних потрясінь.
П'ятистопний ямб високого гармонійного ладу, багатий на пірихії, що створюють контраст між рвучким, драматичним ритмом окликів першої частини та плавним спокоєм фіналу.
Строфічна структура сонета: два катрени з кільцевим римуванням (Abba Abba) та два терцети (ccD eeD). Майстерний звукопис (алітерації звуків [р], [ш], [х] у змалюванні бунту та мелодійні сонорні [л], [н], [м] у фінальній античній строфі).
Перші дві строфи занурюють у задушливий світ левантійського Сходу, де панує кривавий екстаз, фатальна чуттєвість і пророцтво загибелі. Пророк Йоканаан (Іоанн Хреститель) несе не благодать, а вогонь і суд («В його словах пустиня і пожари»), а юна Саломея постає демонічним уособленням незрілої жаги помсти й руїни.
У цьому образі Саломеї Зеров прочитує жах перед революційною стихією: це «ще дитя», яке вже упивається отрутою жорстокості й несе смерть, що було надзвичайно близьким до образу розбурханих революцією народних мас.
Розв'язка твору — неокласична втеча («Душе моя! Тікай на корабель...»). Замість східного мороку поет обирає аполлонічний світ гомерівської «Одіссеї», де білі скелі та чиста, струнка Навсікая символізують омріяну чистоту, душевний лад і рятівний берег високої культури.
Теми: еллінізм проти східного хаосу · фатальна пристрасть і руйнівна стихія · культура як порятунок і прихисток · біблійні та античні міфологеми · трагедія пророцтва і кари