Я бачив сон. Важенних перел град
На груди сипали мені, старому,
Вдягали в ддовгу чорну паполому,
Давали пити не вино, а чад.
Я зір будив — обводив кругогляд
І відчував крізь димку нерухому,
Як обсипався дах княжого дому,
Як крякав крук і як клубочивсь гад.
О, що за туга розум мій опала!
Яка крізь серце потекла Каяла,
Що за чуття на серце налягло!
Ніч місячна кругом, така студена,
Антена гнеться, як струнке стебло,
І чорний день десь дзвонить у стремена.
23.04.1931
Пророче переосмислення давньоруського міфу в декораціях тривожного радянського сьогодення, де лиховісний сон київського князя стає метафорою неминучої загибелі української культури. Сонет поєднує архаїчний плач із модерною апокаліптичною візією.
Твір створено 23 квітня 1931 року — буквально наступного дня після сонету «Космос». Цей період позначений остаточною ліквідацією залишків академічної свободи Зерова та судилищами над українськими вченими. Поет усвідомлює невідворотність наступу кривавого мороку, звертаючись до найвидатнішої пам'ятки давньоукраїнського письменства — «Слова о полку Ігоревім».
Зеров ідентифікує трагедію сучасної йому України з катастрофою розгрому руських дружин і князівських усобиць. «Сон Святослава» стає алегоричним відгуком на загибель нової генерації будівничих держави й культури, над якими нависла імперська ніч.
Канонічний сонет, написаний п'ятистопним ямбом. Римування катренів замкнене (abba abba), терцетів — ccd eed. Використання повнозвучних чоловічих і жіночих рим надає звучанню урочистості поховального реквієму.
Алітерація глухих та шиплячих («сипали», «паполому», «обсипався», «крякав крук», «клубочивсь») у поєднанні з архаїзованою лексикою створює густу, майже тактильну атмосферу кошмару, яка в коді вірша проривається різким дисонансом модерного образу.
Твір вибудувано на ремінісценціях знаменитого «мутного сну» великого київського князя Святослава зі «Слова о полку Ігоревім». Класичні атрибути поховального ритуалу — «важенних перел град» (сльози), «чорна паполома» (саван), «не вино, а чад» (отрута поразки) — відтворюють стан глибокого заціпеніння перед катастрофою.
Образ руйнації переноситься на державний і сакральний рівень: ліричний суб'єкт відчуває, «як обсипався дах княжого дому», що символізує падіння національної культурної величі. Метафора ріки смерті («крізь серце потекла Каяла») підкреслює, що історична трагедія переживається як невимовний особистий біль і скорбота.
Кульмінація сонету вражає сміливим поєднанням епох: серед давньоруського реквієму несподівано з'являється урбаністична деталь початку ХХ століття — «антена гнеться, як струнке стебло». Цей образ перемикає княжу добу на тривожний квітень 1931 року. Фінальний рядок — «І чорний день десь дзвонить у стремена» — звучить як фатальний марш наступу тоталітарного мороку.
Теми: алегорія доби · інтертекстуальність · Слово о полку Ігоревім · пророцтво катастрофи · історична пам'ять · неокласицизм