Ти з’являєшся, як ранок…
Там, на заході ще ніч,
А на сході уже небо
Червоніє від проміння,
Блиску сонця золотого…
Як в чеканні б’єтся серце!
Ти ідеш, як день блискучий!
Все радіє навкруги,
Все впилось очима в сонце,
Все співає йому гімни,
Простяга до його руки…
Як радіє, квітне серце!
Ти проходиш… ніби вечір…
Там, на заході, ще день,
Там ще небо в барвах грає,
А на сході вже, як демон,
Чорна ніч розкрила крила…
Як щемить у щемках серце!
1906
Світлий ідеалізований образ коханої, чия поява порівнюється зі сходом ранкового сонця, що розганяє нічний морок і наповнює душу благодаттю світла, надії та натхнення.
Належить до перлин любовної лірики поета зі збірки «З журбою радість обнялась». У цей період Олесь створює цикл поезій, де образ жінки наділяється сакральними рисами світоча.
Неоромантична естетика поета ототожнює прихід кохання з розквітом природи та торжеством світлоносного начала над темрявою буття.
Тристопний ямб або амфібрахій із наспівною перехресною римою. Виняткова прозорість інтонації, багате використання світлових і колористичних епітетів.
Синтаксичний паралелізм будує нерозривний зв'язок між сходом сонця у небі та появою коханої перед ліричним героєм.
Кохана постає як живий ранок: вона приносить із собою свіжість роси, ясне небо й золоте сяйво, перед якими безсило відступають нічні страхи й печалі.
Ліричний герой зустрічає її з побожним трепетом. Її краса не провокує земну пристрасть, а викликає прагнення до моральної чистоти та творчого піднесення.
Фінал вірша утверджує спасительну місію любові: жіноча краса й ніжність здатні відродити до життя навіть найбільш втомлену та зневірену душу.
Теми: інтимна лірика · образ коханої · ранок і сонце · світло душі · неоромантизм · надія