Нумо в ліс чи в поле з суєти мізерної...
Олександр Підсуха
Нумо в ліс чи в поле з суєти мізерної,
До дубів дніпровських, тиші крайозерної,
Де первісне небо і луги первісні,
А з куща калини — солов'їна пісня.
Там для серця знайдем втіху і розраду...
А знайшли — зажуру і гірку досаду.
Під кущем калини — голопупі "містери",
Солов'ї поглухли, бо ревуть транзистори.
Хто вони, і звідки, і якого роду —
Ці "вінці природи", що ганьблять природу?
Все втекло до біса — звірина і птиця.
О, ви ще не знаєте, як природа мститься!
1971
Про вірш
Гостросатирична екологічна елегія, що викриває споживацьке й варварське ставлення урбанізованого суспільства до незайманої природи та містить гнівне пророцтво невідворотної відплати стихій.
Історія
Поезію датовано 1971 роком — добою розквіту масштабної радянської індустріалізації, гідробудівництва на Дніпрі та масової урбанізації, що супроводжувалися колосальними екологічними втратами та руйнуванням традиційних ландшафтів Подніпров'я.
На початку 1970-х років в українській літературі (під впливом світової екологічної тривоги та роману «Собор» Олеся Гончара) формується виразна природоохоронна течія, до якої долучився й Олександр Підсуха, реагуючи на знецінення природи бездумним масовим туристом.
Цей вірш знаменує перехід поета від романтично-піднесеного милування краєвидами до громадянської інвективи й тривожного екологічного застереження, типового для пізнього етапу його творчості.
Форма
Вірш написано шестистопним (гекзаметроподібним) хореєм із парним (суміжним) римуванням (аабб), що створює важку, розважливу оповідну ходу й підсилює дидактично-викривальний тон.
Звукопис побудований на різкому переході від мелодійних алітерацій і асонансів у пейзажній експозиції до дисонуючих, різких звукосполучень («ревуть транзистори», «голопупі»), які акустично відтворюють техногенне вторгнення.
Як читати
Композиція вірша тримається на різкому антитетичному зломі: перша строфа розгортає пасторальну аркадію прадавнього дніпровського лісу («первісне небо і луги первісні», солов'їний спів), що обіцяє душевний катарсис після міської метушні, проте вже в другій строфі ця ідилія жорстоко розбивається об брутальну реальність відпочивальників.
Образи «голопупих містерів» і ревучих транзисторів слугують гротескними символами вульгарного міщанства та псевдопрогресу, які глушать живу природу (солов'ї, що поглухли від децибелів). Іронічний оксиморон «вінці природи, що ганьблять природу» спрямований проти антропоцентричної пихи радянської людини, переконаної в праві безкарно покоряти стихії.
Фінал твору набуває трагіко-містичного звучання: втеча звірини й птиці позначає порушення сакрального балансу буття, а завершальне попередження («О, ви ще не знаєте, як природа мститься!») звучить як пророчий вердикт майбутніх екологічних катастроф, передбачаючи неминучу кармічну відповідь самої біосфери.
Теми: екологічна тривога · варварство й споживацтво · краса первозданної природи · людина і довкілля · сатира на міщанство · помста скривдженої природи