На смерть Івана Карпенка-Карого
Панас Мирний
Недавно те було, як ти
З своїми рідними братами
Вітав у нас… І перед нами,
Мов повесні, почав цвісти
Різномаїтий той садок
Твоїх глибоких дум, гадок,
Гарячим серцем та душею,
На світ появлених тобою.
Кого не бачили ми там?
І “Наймички” лихую долю,
І “Безталанну” з її горем…
Страждання… муки… регіт… гам…
Та витівки життя людського,
На лихо наше, більше злого,
Ніж доброго, – і ті надії,
Що ними люди серце гріють.
Все те пройшло тут перед нами –
Живе, яскраве та блискуче.
Мов промінь сонячний з-за тучі
Чи світ зорі поза горами…
І ми, милуючись, раділи,
Що те, чого ми так хотіли,
Прийшло до нас і жити буде,
Поки живуть на світі люди.
А ти, задуманий, казав:
“Воно дивитись, може, й гарно,
Та задля діла цього мало,
Щось треба більше”… І гадав
Усе про інші, ширші твори,
Де б все життя, старе і нове,
Мов небо в ставу, відбивалось…
“Тоді б воно спокійно й спалось!”
І невсипущою душею,
Та творчим духом ти щороку
Виношував в собі глибоку
Ту думку-вигадку, що нею
Наш дух живив, і бадьорив,
І наші очі веселив,
Та прокладав дорогу нову
На славу рідного нам кону…
І все це зразу обірвалось!..
Хвороба… муки… і вона –
Та невідома таїна –
Німая смерть – відкільсь підкрались
І разом лиха наробили:
Твою роботу припинили
Й думки-сподіванки твої
Приспали у довічнім сні.
Болить душа в нас, жаль гіркий
Проймає наскрізь наше серце,
Що голос твій не озоветься
На лемент наш, на плач важкий!
Що наша бідна Україна
Навік позбулась в тобі сина,
Що нею жив, її кохав,
Про її славу стільки дбав!
Нехай же слава та витає
Над домовиною твоєю,
Де ти спокій знайшов під нею,
Й від забуття оберігає!
А ми, повитії журбою,
Тут вчитись будем за тобою,
Як треба рідний край любити
Та вірно як йому служити.
Про вірш
Прониклива елегія-епітафія на відхід титана української сцени Івана Карпенка-Карого, сповнена вдячності за його драматургічний подвиг і скорботи через передчасний обрив творчого поступу корифея.
Історія
Твір написано у вересні 1907 року одразу після смерті видатного драматурга, актора й режисера Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) в Берліні. Панас Мирний підтримував тісні творчі та особисті зв'язки з діячами Театру корифеїв (Марком Кропивницьким, Михайлом Старицьким, братами Тобілевичами), які неодноразово інсценізували його прозові твори (зокрема «Лимерівну»).
Втрата Карпенка-Карого сприймалася діячами національного відродження як непоправна катастрофа для української культури в умовах посткризового пореволюційного затишшя. Вірш відображає атмосферу полтавських і всеукраїнських гастролей корифеїв, що ставали для підросійського суспільства ковтком духовного кисню та національного самоусвідомлення.
Форма
Метр вірша — чотиристопний ямб класичного карбування, що забезпечує гнучкість переходу від світлого спогаду до траурного плачу та патетичної рефлексії.
Строфічна організація вільна (астрофічний вірш зі згрупованими смисловими періодами), система римування комбінована (перехресне чергується з кільцевим і суміжним), що притаманно ліро-епічним поемам та розгорнутим панегірикам. Мелодика побудована на плавних синтаксичних переносах (анжамбеманах) та градаційних фігурах.
Як читати
Образна тканина твору відкривається метафорою мистецького відродження: приїзд трупи Тобілевичів постає як квітучий садок «глибоких дум, гадок», що прорізав імперську темряву, наче «промінь сонячний з-за тучі». Мирний деталізує творчий доробок побратима, згадуючи драматичні вершини — п'єси «Наймичка» та «Безталанна», які розкривали трагізм народної долі перед захопленою публікою.
Автор проникливо фіксує внутрішню творчу ненаситність і високий максималізм Карпенка-Карого. Драматург постає не самозакоханим прем'єром, а невтомним титаном думки, для якого сценічного успіху замало: він мріяв про епічні полотна, де все буття відбивалося б чисто й велично, «мов небо в ставу». Це свідчить про глибоке розуміння Мирним естетичної програми побратима.
Кульмінація тексту відтворює трагедію невблаганного кінця: алегорична «німая смерть» безжально перериває творчий політ митця в зеніті його сил. Фінальні інтонації звучать як плач-голосіння всієї нації над свіжою могилою лицаря українського кону, чий голос назавжди замовк, полишивши по собі невмирущу культурну спадщину.
Теми: театр корифеїв · пам'ять про митця · жаль і непоправна втрата · служіння національній культурі · філософія творчості