На той світ Іванові Петровому синові Котляревському

Панас Мирний

Двадцяти двох гласних полтавської городської думи, що подали свої голоси за поставленням його пам'ятника на Протопопівській вулиці, жалібна супліка

Якби ти, славний наш Іване,

Почув, що радять городяни,

Як тебе мають шанувать […]

То, певне, б ти з своїм Енеєм

Нам заспівав би не тієї,

А по-московському б загнув,

Та так би голосно та круто

Скрутив словечко те, мов путо,

Щоб і глухий його почув!

Отже, не сердься, каш ти друже,

А хоч посердься, та не дуже,

Все розбери, як “Отченаш”:

Чи місце те, від нас обране,

Не людне буде, чи погане,

Скажи, голубчику ти наш?

Дивися: тут бульвар, як треба,

Над ним буяє синє небо,

Гуляють кози по йому…

Хоч то добро жидівське буде,

Та що з того тобі убуде –

Патрету мідному твойму?

Аж нічогісінько, їй-богу!

Коза ж то, жвава твар до того,

Тебе ще буде звеселять…

Чи замекекати – уміє,

Чи танцювати – то посміє,

По цвітниках твоїх стрибать!

А глянь навкруги, подивися!

Самий би сум розвеселився!

Якого дива тут нема?

По ліву руч одні крамниці…

В них мало є чим поживиться,

Бо краму там уже катма!

Побиті вікна, стіни голі,

Обшарпані, мов саме горе,

Воняє всюди пустирем;

Хіба коли яка собака

Мерщій тут пробіжить від ляку

Та хвіст телятко задере!

За те сей ряд і панським зветься.

Тепер, бач, панство не несеться

Далеко вгору – не той час:

Минули ті щасливі роки,

Що розпиралися в їх боки –

Від волі увірвався бас!

Вона, проклята, одібрала

З дворів, від плуга і від рала

Усіх дочиста кріпаків.

А сам ти добре знаєш, брате,

Що без кріпацтва панувати

Ніяково, хоч би й хотів!

От через те і ряд пустує,

Ніхто вже в йому не купує,

Купець і кида клятий ряд,

Де кажани та сови хижі

Знайшли притулок, мов у хижі,

Бодай добра їм не діждать!

Зате тут тихо завжди буде,

Не будуть гомоніти люди,

Чи спати схочеш” – сміло спи!

Се так наліво, а направо…

Мій боже милий! Як то жваво

Джеркочуть всякії жиди!

Ремесники і крамарі,

Шевці, кравці і кушніри,

Кого тільки отут немає!

А що жидівська дітвора […]

По вулиці так і повзає…

Їй-богу, місце хоч куди!

Чи треба що, то не ходи

Далеко – все тобі під боком:

Чи одягтися, покурить,

Чи пельку схочеш промочить –

То тільки треба моргнуть оком,

А то й уродиться усе –

Жид у зубах все принесе,

Чого душа твоя бажає…

Та й то сказать… твої троянці

Обірвані, неначе ланці, –

Хто з їх одежу добру має?

Ніхто! Голісінькі, мов злидні,

Змарніли, мов не їли три дні,

Замазані, як ті чорти!

А вік тепер не той вже буде,

Щоб голому іти між люди.

Треба їх, друже, одягти.

Знов треба глянуть й на Наталку,

Оту підтикану Полтавку,

Або Тетяну Чупруна…

В якім вона в тебе уборі?

Одно сміховище та горе,

Одна нудота навісна!

Нема тепер на те вже моди,

Чи шкода то, а чи не шкода,

Їх треба в інше нарядить:

В плаття з рюшками і хвостами,

В ротонди з тими комірами,

Шляпками голови покрить…

Де ж ти добудеш все се диво?

А тут воно як уродило,

Іди бери, що тільки хоч!..

Прийми ж від нас се місце, друже,

Не лай ти нас за його дуже

І голови нам не мороч!

Бо в нас тепер такого діла –

Їй-богу, всі аж побіліли!

Водопровод та той трамвай

Ні їсти не дають, ні спати.

Ми збились спантелику, брате,

То вже хоч ти нас не збивай.

Про вірш

Блискуча сатирична містифікація у формі удавано-жалібної супліки полтавських гласних до духу Івана Котляревського, яка через убивчу іронію оголює духовну вбогість, скнарість і моральну деградацію провінційного дворянсько-чиновницького самоврядування. Пафос твору визначається гірким викриттям пореформеного занепаду та міщанського цинізму.

Історія

Вірш становить першу частину сатиричного диптиха Панаса Мирного (разом із поезією «Одклик з того світу...»), написаного в розпал боротьби навколо вибору місця для встановлення пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві впродовж 1895 року. З 42 гласних думи 22 проголосували за виділення безкоштовного й занедбаного пустиря на Протопопівській площі біля торговельних лавок.

Твір відображає реалії життя провінційної Полтави кінця XIX століття, де після скасування кріпацтва в 1861 році поміщицька верства («панство») розорилася й здрібніла, втративши колишню пиху («від волі увірвався бас»), але зберігши глибоку байдужість і духовну черствість до української культури.

Форма

Жанр твору — сатирична ролова лірика у формі петиції-супліки. Автор удається до прийому «маски», ведучи оповідь від імені двадцяти двох невігласів-гласних, які наївно й безсоромно аргументують своє абсурдне рішення.

Твір написано чотиристопним ямбом із чіткою шестирядковою строфою (римування aabccb із чергуванням жіночих і чоловічих рим), що генетично споріднює його з класичною строфікою «Енеїди» Котляревського. Текст сповнений іронічного автовикриття персонажів, пародійних просторічних ідіом і гротескних побутових деталей.

Як читати

Сатиричний ефект базується на прийомі повної аксіологічної інверсії: гласні щиро вважають занедбаний сінний базар «чудовим бульваром», а безпритульних кіз, собак і розбиті шинки — ідеальним шляхетним оточенням для пам'ятника засновнику літератури. Монумент у їхньому уявленні зводиться до мертвого «мідного патрету», якому байдуже до базарного смороду й сміття.

Картина провінційного ярмарку («воняє всюди пустирем», обшарпані крамниці, перелякані собаки, телячі хвости) перетворюється на нищівну соціальну карикатуру загального занепаду Російської імперії, де немає поступу, а колишній дворянський простір перетворився на злиденну пустку без живої думки та культури.

Мирний показує трагікомічну прірву між європейським культурним значенням Котляревського та провінційним хохлацьким плебейством самоврядної верхівки. Викриваючи духовну сліпоту депутатів через їхнє власне наївне лепетання, автор мобілізував громадську думку на безкомпромісний опір міщанському варварству.

Теми: сатира · гротеск · Іван Котляревський · міщанство · Полтава · соціальна деградація

Усі поети