Одклик з того світу від Івана Петровича сина Котляревського

Панас Мирний

На жалібну супліку гласних полтавської городської думи

Спасибі вам, голубчики мої,
Що ви гонобите кістки мої старі
Спокійно дотлівать в холодній домовині,
Вони в мене й без того тяжко нили;
Бо скільки літ тому, як мать-сира земля –
На їх, мов камінь той великий, налягла?!

А як до мене добулась супліка ваша,
То от вам хрест! Й позаторішня каша
Вся одригнулася, й гірка нудьга,
Неначе трута та, мою тут душу пройняла!
І де ж таки! Ви самі посудіте,
Мої ви дорогі та милі діти,
Чи личило тому, хто ваших тут батьків
Гіркими побрехеньками від реготу морив
Та часом панував дівочими сльозами, –
Чи личило йому стояти між жидами?

І побрехеньки ті, і сльози – то все дар
Господньої невідомої сили,
А ви, ви необачнії мої, хотіли
За те мене поставить на базар!
Якщо се станеться, то от вам побожуся, –
Хоч я уже тепер нікуди не годжуся, –
Проте не побоюся ще з могили встати,
Енеєвим бичем вас добре одшмагати!..

Та годі згадувать про те, що вже минуло.
Хай не вертається воно, коли заснуло,
Коли ви мусите самі його приспати –
Поставивши мене біля моєї хати.
Тут зріс я, діточки, моя співоча муза,
Як серденько моє боліло в тузі,
Злітала у мою хатину гостювати,
Самотнього мене на старість утішати.

Не раз, не два я в добрую годину
Виходив, діточки, на цю місцину,
Де дума дехто з вас мене постановити,
І радість тихая мене тут гріла, діти,
Он гляньте ви, яка лежить долина!
Там швед колись бродив, його страшенна сила
Топтала все… Який нечистий біс
Його сюди в наш край далекий ніс?

Не біс, а бісова жага триклята, –
Щоб світ увесь собі завоювати, –
Несли його сюди… Сюди-то занесли,
Та тут їй не так дали Петровії орли!
Ой Петре, царю наш, завзятий брате!
Не нам тут, неукам, пісні тобі складати,
Нехай історик наш Павловський
Склада тобі їх по-московськи.

А ми заведемо по-своєму тут другу,
Як той козак співав колись у лугу,
Дивіться, он які-то тихії лани –
Зелені, аж горять, немов отут вони
Ніколи з гореньком не знались,
Ніколи кров'ю не вмивались!
Темнесенькі ліски та білії пісочки
Облямували їх, неначе поясочки,
А он і церковця виблискує здалі,
Скликаючи людей на молитви;
Он білії хатки розбились на балках,
Мов у неділю дітвора в новеньких сорочках
На сонці грається… Он на горі високій
Стоїть-колишеться в просторі синьоокій
Чудовий монастир, й високими хрестами
Він досяга аж до тієї хмари,
Що з-за гори, неначе сніг, біліє…

Звідти на нас легенький вітер віє,
А сонечко мене з другого краю
На все те дивиться, пестить все, огріває…
А он погляньте, як в зелених берегах,
По білому пісочку, у лугах,
Звиваючись гадючкою, синіє річка…
Ото ж буде вам та Ворскла невеличка,
Де я давно колись дитиною малою
Так пустував з прозорою водою, –
То, хвилі збовтавши, долонями плескав,
То ротом порскав їх і радуги пускав…

Ой Ворскло, Ворскло, хвиле синя!
Не раз ти на собі хлоп'я, мене, носила,
Змагаючись тоді з твоєю течією,
Я вчивсь змагатися з неправдою людською…
А як набравсь на водах твоїх сили,
Як виросли у мене довгі крила,
Як муза почала мені їх розправляти,
Тоді тільки зачав пісні я тут співати,
Не добре діялось в той час у нашім краї.

Козача воленька глибоко уже спала,
Вкладати спать ти допомагала, старшино,
Що турбувалась не за край, а за свої добра,
І як доскочила дворянського клейноду,
То й від свого одкинулась народу…
Неволя тяжкая та непросвітний морок
Носилися над краєм літ вже сорок;
Все загнилось в ньому та зацвіло…
Немов тут воленьки ніколи й не було…
Про неї кобзарі сліпі стільки співали,
Та зайдиголови глумились, реготали…

Той регіт навісний вражав мене, малого,
І я з своєю музою пристав тоді до його…
Та й почав на кутні реготати,
Щоб людям сліз гірких не виявляти…
Тепер, либонь, не ті часи настали:
Неволя згинула і у моєму краї,
Порядки іншії уже в йому пішли
І іншії пісні з собою принесли…
Не доведеться вже мені їх заспівати!

Зате я, стоячи тут, буду благати
Святого господа, щоб милосердний він
Свою правицю дужую над краєм моїм звів
І оберіг його од гіркої недолі;
Щоб, вивівши його на вільну волю,
Він і наслав нового кобзаря.
Щоб той кобзар не реготом, як я,
Скликав сюди людей, а огненим глаголом
Та словом правди, словом новим
Склав тут вільнії пісні,
Щоб ті його поспіви голосні,
Як у церквах забій святого дзвона,
Будили тут у душах силу нову:
Любов до краю рідного та до людей,
Що мусять рід свій покидати,
В чужих краях добра шукати,
Нехай він верне їх додому
І на полі вольному своєму
Засвіте сонце науки;
А недотепні їх та слабосилі руки
Знаттям назброє, щоб вони,
Як ті премудрії сини
Своєї славної Вкраїни,
Її уславить знов зуміли,
Тільки не боями та ворожбою,
А працею, освітою своєю…
Тоді й моє старе, побите серце
В труні глухій тихенько усміхнеться,
І я, знайшовши там спокій,
Тоді тільки скажу: амінь!..

Про вірш

Гостра інвектива й сатиричний монолог, написаний від імені фундатора нової української літератури Івана Котляревського у відповідь на ганебні наміри полтавської влади спорудити йому пам'ятник посеред брудного міського торжища. Твір сповнений дошкульного гніву, бурлескного сарказму та болю за зневажену національну гідність.

Історія

Приводом для написання стала скандальна ухвала Полтавської міської думи у 1895 році, коли після тривалих суперечок і збирання всенародних пожертв на перший у Російській імперії монумент українському письменникові міські гласні вирішили заощадити та встановити пам'ятник Котляревському на Протопопівській площі — території сінного й кінного базару.

Панас Мирний, який був одним із провідних діячів полтавської громадськості й членом комісії зі спорудження пам'ятника, виступив проти цього блюзнірського рішення. Цей вірш разом із твором-двійником став частиною безпрецедентної літературно-публіцистичної кампанії протесту, що змусила міську владу скасувати ухвалу й перенести монумент на бульвар вулиці Олександрівської.

Форма

Твір написано у жанрі замогильного монологу-супліки з яскраво вираженими елементами літературної травестії та бурлеску. Мирний майстерно стилізує інтонації самого Котляревського, поєднуючи добродушне народне бурчання з нищівною гротескною інвективою.

Метрична структура базується на коломийково-розмовному вірші з різностопним ямбічним каркасом і переважно парним та перехресним римуванням. Мовна тканина пересипана соковитим просторіччям («гонобите», «супліка», «одригнулася каша», «трута», «побрехеньки»), що відсилає до стилістики «Енеїди».

Як читати

Художня енергія вірша живиться кричущим дисонансом між величчю митця, який змусив сміятися й плакати українські душі, та міщанським цинізмом чиновників, готових «поставити його на базар». Простір базару осмислюється не просто як брудне місце, а як символ духовної торговлі, деградації та тотальної глухоти провінційної бюрократії до святинь національної культури.

Автор вкладає в уста воскреслого класика пряму погрозу «встати з могили й Енеєвим бичем добре одшмагати» нерозважливих потомків. Цей образ повертає образу Котляревського войовничу, барокову вітальність, вириваючи його зі стерильного пантеону мерців у живе поле актуальної суспільно-політичної битви.

Альтернативою базарному глуму постає сакралізований простір рідної хати та тихого куточка над Ворсклою, де народжувалася нова українська література. Таким чином, Панас Мирний обстоює право національного генія на гідну пам'ять, вільну від міщанської мішури й колоніального приниження.

Теми: сатира · Іван Котляревський · пам'ять культури · міська дума · бюрократія · громадянська гідність

Усі поети