Ой кобзо голосна
Панас Мирний
Ой кобзо голосна! Мовчи, не вигравай!
Не воруши в душі моїй одрадні ті хвилини,
Як нас колись думки заносили в той любий край,
Звідки, здавалося нам, воля шле поклони…
То сон був, кобзо, сон! Гіркий то посміх долі,
Лукавий глум задурених оманою надій!
Не доведеться нам отут ніколи знати волі,
Приспав її у сповитку насильників чималий рій!
Кого тільки, кого смердючим своїм гноєм,
Багном пузирчатим не задурманили вони?..
Там гине сховане в тюрмі завзяття молодеє,
Там скніє серце матері, одірване від дітвори!
І все тільки за те, що у душі своїй пестили
Надії і думки про кращеє життя та долю,
Що, сподіваючися їх, самі себе дурили
Химерами діждатися колись ледачу тую волю.
Не знати нам її! не бачити ніколи!
Бо жиром заросли кістки наші хрупкі,
Ми душами пониділи, як миші ті, в неволі,
Посліпли, як кроти, що риються в землі.
Навіщо ж і кому ти, кобзо, будеш грати?
Облиш, не вигравай! порви свої ти струни!
А як не хоч, то не пісень прошу тебе співати,
А голоси мені одні гіркі прокльони!
Про вірш
Трагічний монолог зневіри й гіркого докору, де традиційний символ національного відродження — кобза — стає звинуваченням суспільній апатії, рабській покорі та розбитим ілюзіям.
Історія
Поезія створена в добу глухої реакції 1880-х років, що настала після вбивства Олександра II (1881) та посилення поліцейського терору, розгрому народницьких і громадівських осередків. Це час глибокої душевної кризи народницької інтелігенції, котра зіткнулася з пасивністю мас і безжальним придушенням визвольних паростків.
Панас Мирний тяжко переживав розрив між високими романтичними ідеалами 1860–1870-х років та реальністю чиновницької рутини й загального конформізму. Твір відображає драматичні роздуми письменника над долею заарештованих товаришів, розбитих родин і згасанням бунтарського духу українського суспільства.
Форма
Поезія написана різностопним ямбом (із коливанням від 4-стопного до важкого 6-стопного олександрійського вірша), що створює ефект надривної, судомної сповіді, розбитої паузами та цезурами.
Строфіка катренова з перехресним римуванням (АбАб), поєднанням жіночих та чоловічих закінчень. Звуковий лад насичений глухими та шиплячими приголосними, дисонансними сполуками («хрупкі», «глум», «скніє», «гній»), які увиразнюють почуття огиди й безнадії.
Як читати
Вірш будується як суперечка-деструкція романтичного міфу про всесильну пісню-будительку. Звертання до кобзи як сакрального інструменту української свободи звучить не з уславленням, а з наказом замовкнути («Мовчи, не вигравай! порви свої ти струни!»), бо оптимістичні наспіви в умовах деспотії перетворюються на «лукавий глум» та фальшиву оману.
Образна система твору вражає натуралістичним викриттям рабського животіння: замість героїчних козацьких звитяг постає задушливе «багно пузирчате», «смердючий гній», тюремні мури, де гине цвіт нації. Особливо нищівною є автоінвектива щодо власного народу, який «заріс жиром», здеградував до рівня «мишей у неволі» та сліпих кротів, що риються в землі, забувши про небо волі.
Фінал поезії відкидає солодкаву естетизацію скорботи: єдиною чесною формою творчості автор визнає не умиротворюючі пісні, а «одні гіркі прокльони» — волання відчаю, покликане опекти збайдужіле сумління сучасників.
Теми: громадянська трагедія · зневіра й самобичування · деміфологізація кобзи · політичні репресії та тюрми · рабська психологія · мотив прокльону