Ой життя, ти життя
Панас Мирний
Ой життя, ти життя! по якій ти дорозі ідеш?
По якім непрохідному шляху шугаєш?
Межи бистрих річок та глибоких яруг,
Непрохідних вонючих багнюк ти літаєш.
Кругом лісом тебе обняли вороги,
Морем слов залили твою душу вони,
Й одиноко, як той ворон, ти крячеш,
Що ні правди, ні сонця не бачиш…
Тут начальник лихий, і дурний, і старий,
Як собака, зубами скрегоче,
Шматок хліба гіркий, працьовитий, трудний,
А і той одняти од тебе він хоче.
Кругом лісом тебе обняли вороги,
Морем слов залили твою душу вони,
Й одиноко, як ворон, ти крячеш.
Що ні правди, ні світа не бачиш.
І нав'язує він свої думки тобі,
Ні на віщо не нужні на світі,
Щоб, як яструб лихий, і псував, і клював,
Що найкращеє є поміж людьми.
Кругом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Найзавітні гадки, найясніші надії святі,
Найдорожчую віру моєї весни,
І усе, що мені таке любе та миле.
Щоб приніс йому в жертву, дурному.
Кругом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як кріпак той, без сліз, без розмовоньки навіть
Приклонявсь аж до ніг головою,
Слухав лайку його препротивну, дурну,
Як хто часом розсердить по дому.
Кругом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Друге – люди такі, як ті змії повзькі,
Тут прикинуться, буцімто добрі,
Плачуть горю твойму, щиро так обнімуть
І жало, обнімаючи, встромлять.
Про вірш
Драматичний вірш-монолог про трагедію мислячої особистості, затиснутої в лещата царського бюрократичного свавілля, чиновницького рабства й людського лицемірства.
Історія
Твір має виразне автобіографічне підґрунтя, закорінене в повсякденній службі Панаса Рудченка в державних установах Миргорода, Прилук і Полтави в 1870-х роках. Змушений щодня тягнути ярмо сумлінного колезького реєстратора чи бухгалтера, письменник гостро відчував нестерпне приниження людської гідності перед деспотичним 'начальством' — закостенілими, неосвіченими царськими сатрапами.
В епоху після реакційних указів проти української культури інтелігент-українофіл на державній службі жив у стані перманентної моральної облоги: від нього вимагали цілковитої відмови від ідеалів 'моєї весни' (громадівських прагнень, творчості, захисту прав народу), а навколишнє чиновницьке оточення вирізнялося підлабузництвом і донощицтвом, що сприймалося Мирним як справжня екзистенційна пастка.
Форма
Вірш написано переважно тристопним і чотиристопним анапестом із помітною метричною розхитаністю (паузником), характерною для віршованої декламації та риторичної інвективи. Стрімкі трискладові стопи відтворюють метання зацькованої душі та поривчасте дихання обуреного промовця.
Твір має рефренну структуру: лейтмотивні рядки про ворогів, що обняли лісом, і душу, залиту 'морем слів', повторюються як тяжке коловоротне заклинання. Алітерація шиплячих і глухих приголосних ([ш], [х], [ч], [с]) разом із різкими звуковими сполуками ('зубами скрегоче', 'змії повзькі') матеріалізує атмосферу задухи, бруду й морального розпачу.
Як читати
Простір твору змодельовано через топос жахливої трясовини: життя уявляється шляхом крізь 'непрохідні вонючі багнюки' та прірви яруг. Ліричний герой уподібнений до ворона — вісника біди, самотнього птаха на згарищі надій, який марно побивається за втраченим сонцем правди. Це алегорія знесиленого українського діяча, чий голос тоне в глухоті байдужого світу.
Образ начальника окреслено гротескно й експресивно: він 'і дурний, і старий', скрегоче зубами, немов пес, і прагне не лише відібрати в підлеглого шматок трудового хліба, а й розтоптати його духовне єство. Найбільший жах героя полягає в моральній капітуляції: обов'язок плазувати перед нікчемою, як безсловесний кріпак, приносячи в жертву самодурству найчистіші пориви юності та надію на національне відродження.
Теми: громадянська лірика · чиновницька задуха · трагедія інтелігента · протест проти деспотизму · екзистенційна самотність · втрачені надії