Пригорнусь до лона твого, голубко,
Чи не вчую там правди святої?
Бо кругом, моє серце, тільки й чутки
Про забави тії долі лихої.
Остогидло мені волочити по світу
Самотою літа молодії,
Остогидло дожидати привіту
Від тії дуросвітки-надії,
Остогидло зневірятися в людях,
Слухать речі їх улесливі…
Може, серце, хоч ти не обдуриш
Мої кращії в світі надії.
Глибока елегійно-психологічна сповідь, де мотив романтичного шукання любові тісно переплітається з болісним екзистенційним розчаруванням у суспільстві та пошуком абсолютного душевного прихистку.
Вірш написаний на рубежі 1870–1880-х років — у період суспільного зневір'я та жорстокої реакції, спричиненої посиленням поліцейського режиму після терактів народовольців і розгрому народницьких гуртків. Для Панаса Мирного цей час збігся із завершенням роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1880, виданого в Женеві завдяки М. Драгоманову) та переходом до глибокого художнього дослідження самотності людини у фальшивому соціумі.
В умовах провінційного чиновницького оточення Полтави письменник гостро відчував контраст між власними шляхетними гуманістичними ідеалами та лицемірством і кар'єризмом імперської дійсності, що спонукало до творення камерної лірики душевної втоми й прагнення знайти єдину щиру душу.
Метрика вірша побудована на чергуванні дактилічних та амфібрахічних періодів (трискладовий розмір із змінною стопою — дольник), що створює важкий, зітхальний, хвилеподібний ритм елегійного роздуму.
Строфічна будова — три катрени з перехресним римуванням (abab), утім рими здебільшого неточні, асонансні («голубко — чутки», «людях — обдуриш»), що посилює враження щирої внутрішньої мови й невимушеної інтимної оповіді, яка цурається штучної зовнішньої віршованої пишноти.
Головний конфлікт твору — це зіткнення виснаженого блукача з ворожим і лукавим світом («Остогидло мені волочити по світу / Самотою літа молодії»). Трикратна анафора «Остогидло...» (волочити літа, дожидати привіту, зневірятися в людях) концентрує колосальний градус моральної втоми від улесливості й бездушності оточення.
Образ коханої («голубко», «моє серце») постає тут не стільки об'єктом еротичного бажання, скільки сакральним оазисом істини серед брехні. Рядок «Чи не вчую там правди святої?» вивищує інтимне почуття до рівня духовної рятівної сили, здатної протистояти «забавам тії долі лихої».
Метафора «дуросвітка-надія» викриває глибоку екзистенційну кризу ліричного суб'єкта: надія виявилася облудою, і останній шанс зберегти віру в людяність покладається на щире серце подруги. Фінальна строфа сповнена трагічної надії-прохання, де кохання є єдиним захистом від тотального розпачу.
Теми: елегія самотності · втома від світу · пошук святої правди · зневіра і надія · інтимний прихисток · душевна криза