Привіт Миколі Лисенкові

Панас Мирний

Привіт нашому славному Боянові Миколі Віталійовичу Лисенкові

У достославний день 10 березня 1892 року від щирого серця полтавців

На широких степах, по зелених гаях,
Серед сіл, хоч і людних, та вбогих,
Зародилась вона – наша пісня сумна –
На утіху сіром тих безродних,
Що в далекі краї, на широкі лани
Від гіркої втікали неволі,
Що з собою вони тільки сльози несли
Та надію до кращої долі.
Не на бенкетах тих у палатах ясних
Виростала їх пісня журлива,
А на диких степах, у кривавих боях
Розвертала вона свої крила;
Не вітали її панянки по весні,
Не звивала їй слава віночка –
По низеньких хатках, у нужді та латках
Присипляла нею сина кріпачка!
А дочка кріпака – її доля така!
Нею серце гаряче сушила
Через те і важка наша пісня тяжка,
Через те так безмірно журлива!
І співали її то сліпі кобзарі,
То бездольнії діти неволі…
А як ясна зоря в нашім краї зійшла
І розбила лихі пута неволі,
Гаснуть стала й вона – наша пісня сумна,
Забуватися в рідному краї…
Прийшли інші часи – інші чуть голоси…
Годі, кажуть, впиватись вам жалем!

Та не так думав ти: не безслідно пройти
Має те, що колись розцвітало,
Що у ріднім краї піднімало бої,
Що до волі людей поривало;
Все – народ чим тут жив, що у серці носив,
І чим душу одводив від горя…
Рідний син сторони, де сі сльози зійшли,
Ти пройнявсь криком тяжкого болю!
І журливий той спів ти у ноти завів,
І пустив поміж людьми чужими…
Здивувались усі тій непевній красі,
Тому голосу горя Вкраїни!

І – о диво! – ожив умирущий наш спів,
Перейшов із степів у палати…
І в далекім краї на чужій стороні
Почали його люди співати.

Та на сім ти не став, даром рук не поклав:
І вірші Кобзареві могучі,
Його сльози гіркі, його думки важкі
Перелив ти у пісні співучі!
Славна кобза твоя неспокійна була,
Не привикла без діла сидіти:
Й незабаром ти нам “Ніч різдвяную” дав,
І “Утоплену” встиг написати;
“Бульба”, чутно, давно чека часу того,
Щоб з'явитися тут перед нами.
Та, по правді сказать, ми не зможем й назвать
Все, що дав ти й даси ще, Бояне!
Хоч і літа ідуть, хоч півсотні несуть
На твою вони голову сиву…
Та що літа тобі, коли з серця пісні,
А з душі голоси так і ринуть?!
І ми певні, що нас не один іще раз
Ти здивуєш своїми піснями,
Що піввіку твого не для того пройшло,
Щоб замовк ти, співучий, між нами!
Прийми ж, брате, від нас у великий цей час
Наше щире гаряче вітання!
Хай “Кобзар”, що шлемо ми від серця свого,
Нагада тобі рідне жадання!..

Про вірш

Урочисте одо-елегійне послання-апофеоз, присвячене композиторові Миколі Лисенку, в якому осмислено титанічний подвиг переведення народної пісенної стихії в академічну музичну культуру.

Історія

Твір написано як офіційний урочистий вітальний адрес від полтавської громади до 50-річного ювілею та 25-річчя творчої діяльності батька української класичної музики Миколи Віталійовича Лисенка, що відзначалися 10 березня 1892 року. Панас Мирний особисто підтримував тісні дружні й світоглядні зв'язки з Лисенком, захоплюючись його фольклористичними та оперними звершеннями.

У період жорстокої дії Емського указу, коли українське друковане слово й переклади зазнавали постійних репресій, саме музика та пісенне хорове мистецтво Лисенка залишалися чи не єдиною легальною трибуною українського національного духу. Присвята містить пряму апеляцію до образу давньоруського віщого співця Бояна, підкреслюючи спадкоємність українського мелосу.

Форма

Поезія написана складною пісенно-маршовою метрикою з виразною анапестичною та амфібрахічною основою (дольник / трискладовий розмір), що безпосередньо відтворює широкий, хвилеподібний розлив української народної думи чи протяжної пісні.

Строфіка спирається на коломийковий та кобзарський ритмомелодичний канон із багатим внутрішнім римуванням (гаях — гаях; вона — сумна; бенкетах — палатах; степах — боях), що створює поліфонічне звучання та ефект багатоголосного хорового співу.

Як читати

Панас Мирний розгортає грандіозну панораму народження української пісні: вона постає не в панських палатах, а серед «низеньких хаток», нужди, сліз кріпачки та козацьких битв. Персоніфікована Пісня виступає колективною душею нації, літописом її безправ'я і незламності («А дочка кріпака — її доля така! — / Нею серце гаряче сушила»).

Кульмінація послання розкриває культуротворчу місію Миколи Лисенка: у часи, коли після скасування кріпацтва пісня почала забуватися під наступом міщанського прагматизму, саме композитор «у ноти її завів», врятував від забуття і вивів на європейський кін. Митець трактується як національний рятівник і пророк, який повернув відчуженому народові його автентичний біль і духовну велич.

Теми: громадянська лірика · посвята Миколі Лисенкові · апофеоз народної пісні · історична пам'ять · кобзарська традиція · мистецтво і нація

Усі поети