З трухлим осередком, гнилою корою
Стоять віковічні дуби,
Потайно гомонять, трясуть головою,
Мов сердяться, ждучи біди.
А під ними молодь з дрібною листвою
У тіні без світу росте
І теж неспокійна, сама між собою
Гомоне, бджола мов гуде.
Гуде і з напругою преться угору,
До неба, де сонце ясне
І сяє, і гріє посеред простору,
Життя розсіває рясне.
“До світу! До сонця! – вигукує молодь, –
Ну, разом, беріться усі!
Допік до живця нам безпросвітній морок”.
Алегоричний вірш-заклик, у якому через протиставлення трухлих дубів і молодої парості відтворено конфлікт поколінь та нестримний потяг нової генерації до світла, правди й визволення.
Поезія належить до періоду жорстокої імперської цензури після введення Емського указу 1876 року, коли відкрите проголошення визвольних ідей у підросійській Україні каралося репресіями. Панас Мирний (Панас Рудченко), змушений вести подвійне життя сумлінного миргородського урядовця та підпільного майстра слова, послідовно звертався до алегоричних форм для осмислення суспільно-політичної задухи.
Твір відображає піднесення народницького й демократичного руху кінця XIX століття. У постатях віковічних, але вже гнилих дубів та молодого лісу, що «преться угору», автор закодував зміну історичних епох — агонію консервативного самодержавного устрою та незворотне пробудження національно свідомої молоді, готової розбити віковічну темряву.
Вірш написано переважно тристопним анапестом із чергуванням жіночих та чоловічих закінчень, що надає монологу бурхливого розгону й виразної ораторської динаміки (ритм нагадує наростання бурі або невпинного росту).
Строфіка спирається на класичні чотиривірші (катрени) з перехресним римуванням (АбАб). Фоніка насичена глухими й шиплячими приголосними у змалюванні старого лісу («трухлим», «струшують», «потайно»), які контрастно змінюються дзвінкими сонорними та губними алітераціями («р», «з», «б») у вигуках молодого покоління.
В основі художнього світу поезії лежить розгорнута романтично-символічна алегорія лісу. «Віковічні дуби» з «гнилою корою» втілюють архаїчну суспільну систему, колоніальний застій і консервативну верхівку, що тримається за владу лише силою застарілої маси. Натомість «молодь з дрібною листвою» персоніфікує нову генерацію українства, приречену рости «у тіні без світу», але сповнену пасіонарної вітальності.
Конфлікт розгортається у площині вертикального просторового руху — із задушливої низини до осяйного неба й животворного сонця. Сонце постає класичним просвітницьким і народницьким символом волі, знань та повноцінного суспільного буття. Мотив напруженого гудіння бджолиного рою перетворюється на образ прихованої соціальної сили, що готова до спільного, солідарного чину.
Фінал поезії набуває експресивного революційно-демократичного звучання. Окличні конструкції («До світу! До сонця!», «Ну, разом, беріться усі!») ламають конглядальний пейзажний тон, перетворюючи текст на прямий громадянський заклик до колективного подолання безпросвітного мороку неволі.
Теми: громадянська лірика · алегорія боротьби · конфлікт поколінь · потяг до волі й світла · заклик до єднання