Чом мертві по плачуть, не стогнуть —
може б, скаргу почув я від тебе хоч раз!
Під білим сіюм твоя могила
і в ній ти з осені лежиш.
Устану — думала — води внесу,
піду на буряки — по нолю —
і заспіваю, братики,
й наплачуся уволю…
Брунчать бруньки над водою, водою,
йде весна зеленою ходою!
Не женіть потоків, вітри,
не будіть моєї сестри!
В неї ж руки вже розпались,
засміялися уста.
Ой як тепло! Ой як душно!
Ой як хочеться устать!
[1923] автор: Тичина Павло
Пронизливий трагічний реквієм за передчасно згаслою сестрою Наталкою, побудований на болісному дисонансі весняного розквіту природи та холодної могили.
Вірш написаний у 1923 році та присвячений світлій пам'яті рідної сестри поета Наталки, яка померла в часи розрухи й хвороб після громадянської війни.
Увійшов до збірки «Вітер з України» (1924), знаменуючи в ній тему нестерпного особистого горя та сирітства митця.
Твір продовжує традицію українських похоронних голосінь, переосмислених крізь призму витонченого психологізму поета-модерніста.
Вільний тонічний вірш голосільного типу з нерівними строфами та змінною довжиною рядків, що передає схлипування та пориви розпачу.
Ритмізовані закличні повтори («водою, водою», «не женіть потоків, вітри») створюють ефект магічного замовляння стихій.
Запитання «Чом мертві не плачуть, не стогнуть?» відкриває безодню людського сирітства перед німотною вічністю могили, під якою лежить найдорожча людина.
Згадка про щоденні нехитрі мрії сестри (устати, принести води, піти полоти буряки та наплакатися вволю) вражає святою простотою українського жіночого трудового подвигу.
Контраст між зеленою ходою весни, що брунчить бруньками над водою, і розпалими руками мертвої сестри, яка назавжди зосталася в осінньому сні, є однією з найглибших трагедійних антитез поета.
Теми: пам'ять про сестру · похоронне голосіння · весна і смерть · родинна трагедія · нестерпна втрата