Чайка
...Не вперше ти мене питаєш: чи давно я дома бував або чи не мав із нашого села од матері хоч якої звістки... Сестро моя, зеле-ная руто... Уже ж я цілими роками дома не буваю, і дома не буваю та й вісті не маю. Тільки тії й вісті, що учора увечері із нашого краю вітри-поштарі пролітали, коло моїх вікон зупинялись, у вік-на гриміли, бряжчали, ніч не давали спати...
(З листа)
По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Мале-ньку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережка-ми чіпляється в бур’янах. Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чо-рнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний...
Очима до його сидить на полу мати — праву руку на груди по-клала, а на ліву — голову схилила. У тій лівій закам’янів звернутий аркуш поштового паперу. Ходила прохати сусідського хлопця, щоб листа написав синові — грамотія дома не застала. Сіла, думає, щоб чого не забути.
Так-то, не думавши, не гадавши, довелося з отим селюком за-смученим у старій хаті невеселого доживати віку...
Вітри гудуть, а ясени скриплять, а матері дрімається. Дрімаєть-ся та й вчувається, що то, пустуючи, по гіллях гойдаються діти.
Го-ой-да! Го-ой-да-ша!..
Було у матері їх, синів, троє. Максим — найстарший, Петро — се-редульший, третій — той Андрійко безталанний. Четверта дочка — Маруся.
Максим у книжках кохався, Петро любив майструвати, а той Андрійко безталанний усе малював хату з ясенами. Дочка була, як рута,— швидко взяли на сторону багаті люди. Стали сини зрос-тати. Як були маленькі — голова в матері боліла: в того чобіт не-має, в другого — свитини, третьому — на книжку немає де взяти... Попідростали — заболіло серце: треба їм раду давати, а яку? Ні в хаті, ні коло хати... Хотіли далі вчитись, так за що? "Летіть, діти, в світ долі своєї шукати".
Порозлітались.
Всі троє по наймах. Шлють додому листи нерадісні. Обкладеть-ся мати в сирітній хаті тими листами, дивиться на їх темними очима, сусіді жаліється: "Оцей пише: "гірко", а цей пише: "важ-ко". А що вже цьому Андрійкові безталанному, то й за всіх краще: і вихорів, і виболів... Було його і в Таврії, і в Одесі, і по шахтах, і по Кримах, і по Римах..."
Степан Васильченко — Пацанок Степан Васильченко — Осіння казка Степан Васильченко — Авіаційний гурток Ще 73 твори → Біографія Степана Васильченка
Сумує: "Чи всім у світі така доля вдовиченкам, як моїм трьом?"
Аж ось мов буря:
Воля!..
З’їхались всі три до матері, обшарпані, марні, проте веселі. Раз у раз повна хата гомону — сперечаються, співають, та все з тієї кни-жки вичитують, що привезли з собою.
— Хоч би ж ви й мені сказали, про що ви в тій книжці читаєте?
А той Андрійко безталанний — він змалку на серце чуткий — ро-згорнув він тую книжку, кличе матір:
— Ось сядьте отут коло мене...
Та як вчитає-вчитає з неї, як у золоту сурму засурмив:
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?..
Так і облили матір сльози:
— Бачу я, діти, що знову буде хата моя сиротою. Куди ж поманд-руєте?
— Поїдемо, мамо, учитись.
— І Андрійка берете?
А він скривився, сірома, та ніби в докір:
— А хіба уже як мені, то й вік ходити з темними очима?
— Та як на мене, то хоч би і всі учились, тільки за що, діти?
Обізвався старший:
— Не журіться, мамо,— іде правда на землю. Всі бідні будуть учи-тися, хто хоче, без плати.
Зітхнула:
— Не-е буде сього, діти, мабуть, поки й вашого віку!
— Буде! — аж очі заблищали.
Повинно буть, бо сонце стане
І оскверненну землю спалить!..
Дівер був у вдови — брат покійного чоловіка, багатий. Худобу мав, поле. Високий такий, завидющий, сухий дід. Сам сивий, а очі чорні, як у цигана — ненажерні, мстиві. Почув, що всі вдовині сини їдуть до науки, затурбувався: боявся, щоб справді братової злид-ні не вийшли в люди.
Раніш у хату, було, не нагляне — тепер прийшов; постеріг, коли не було синів у хаті, заходить:
— Що це ти надумала, братово! Чи з твоїми ж злиднями дітей учити? Нащо воно тобі? Давай в найми — хай учаться робити.
— Знають, брате, вони тих наймів. Добре вони сидять їм у печін-ках.
— А ти на легкий хліб хочеш їх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш! — І почав: — Знаєш, які тепер часи? Ця воля недовга буде! Гляди, щоб замість легкого хліба з великого розуму в острог на казенну пайку не попали!
Аж розсердилася мати:
— Чи попадуть там, чи ні, а ти вже крячеш над дітьми, як чорний ворон.
Почервонів, розсердився:
— Я до тебе по-доброму, а ти так до мене? Як ти така, покладу гнів на тебе до самої смерті і на поріг до тебе не ступлю. Не ходи й ти до мене!
— Не бійся, брате, не оббивала я до цього тобі порогів, не буду й тепер.
Пішов.
Пороз’їздились, як і не було.
А як од’їжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжці, на стіні малювання.
— Оце вам, мамо, щоб не самі були в хаті. Змалку рідного ми не знали, то буде оцей нам за батька. Він нас розуму навчає і на сте-жку ставить.
Осміхнулась мати, розглядає:
— Бач, якого знайшли собі!..
Та й заквітчала і в рушник прибрала.
Зима морозна, люта. В хаті холодно, вікна понакипали.
Лежить мати на холодній печі, стогне. Недужа.
Не дотримав дівер слова — зайшов.
Не розважати чи допомогти — суму та жалю нагнати.
— Що, невісточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в холодній хаті кригнеш? Ге! Думала — гроші будуть слати, аж і вісті од їх немає. Може, де сидять уже? Тепер недовго.
Ходить по хаті та все бистрим нелюбим оком на стіну, де той портрет висить, позирає. Наостанку не витерпів:
— А це нащо повісила? Бач, ще й у квітки прибрала! Було кого прибирати. Та це ж той острожний, що по тюрмах все життя во-лочився. Це ж ледащо всесвітнє. Не хотів робити — тільки людей бунтував. Спали! Або давай я спалю.
Стогнучи, обізвалась:
— Хай висить. Не руш!
— Ой, дивись, щоб і тобі чого не було за його! Думаєш, подив-ляться, що стара?
— Дарма! Мені буде, не тобі!
Розсердився:
— Тьху на твій розум! Ну, лежи ж!
Пішов.
Поки був у хаті, держалась. Пішов — заплакала:
— Сини мої, сини Коваленки, нащо ж ви мене покинули, стару!
Не чуть, та й не чуть...
Минула зима, прийшла весна, літо приходить. Аж так, пішли чутки: почали людей у тюрми брати.
Болить материне серце — віщує щось. До ворожок — а ворожки, старі відьми, теж щось чують — всі в один голос: "Недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім".
А дівер ходить поміж людьми, серце матері крає:
— Не іначе, як сидять. Усіх таких беруть — і їх позабирали. Ге! Во-ни думали, що це так уже і буде їхнє зверху. Не так виходить!
Накрякав старий ворон. Рано восени, ще не впало з дерева лис-тя, як грім, прилетіла в село до матері звістка: "Рятуй дітей, ста-ра чайко, бо гинуть!.."
Один село проти пана поставив — сидить у Києві, другий не пі-шов цареві служити — посадили в Катеринославі, а третій, той Андрійко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що тепер лежить у Лубнах у лікарні, помирає.
А пишуть про цеє не самі вони, пише дочка Маруся та, пишучи, разом і свою долю проклинає: "Краще втопитись, чим піти бідній за багатого". Просить-благає — провідайте!
Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Полетіла, як чайка.
Вік прожила, по світах не бувала, на старість довелося...
Їхала до Катеринослава — завернула дочку провідати.
Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна... Побачила матір, на плече впала, ридає:
— Матінко, рідная, пропав мій вік!
— А що, може, б’є?
— Нівечить і б’є мало не щодня!
Розповідає: раніш іще не так, а це як забрали братів, жити не дає: брати твої вороги мені, і ти мені ворог. А це був мені од Мак-сима лист, хотіла якого рубля послати. Побачив — бив. "Не смій, сяка-така, тим босякам грошей слати!"
Грюкнуло в сінях — затремтіла.
— Чого це ти, дочко?
— Він! — Благає: — Мамо, голубко, може, буде бити, не кидайтесь боронить!..
— Не буде того, щоб при мені мою кров тут нівечив,— краще з ха-ти піду.
Увійшов п’яний, червоний, світить очима, як скалками:
— З ким ти тут шепочеш?
Побачив — не поздоровкався.
— Ага! Матір виписала. Думаєш — злякаюсь. Може, і ця приїхала по гроші? Старці чортові!
— Не по твої гроші я приїхала — свою нещасну горювальницю провідати.
За сакви, за костур:
— Прощавай, дочко, виходь за ворота.
Він:
— Ще й двері одчиню!..— Одчинив.
Пішла з двору не оглядаючись.
Геть-геть вийшла за село в степ — аж чує — за нею стугонить: ле-тить, кричить, плаче:
— Мамо!
Простоволоса, з свіжими синяками.
— Я ж вас, мамо, стільки років сподівалась, як свята. Верніться, хоч ніч переночуєте!
— Не подоба мені, дочко, і одну ніч ночувати в твого ката.
Посідали в степу. І наговорились, і наплакались. Наостанку ра-дить мати:
— Кидай його, дочко, хай він горить із своїм добром. Кидай, бо пустить твій вік намарне.
Задумалась дочка. Далі заплакала:
— Я вже про це, мамо, не раз думала: дітей жаль. Вони ж заги-нуть за таким батьком.
— На те не вважай — бери дітей з собою. Якось будемо жити. Оце моя тобі остання, дочко, рада.
Прощаючись, дочка виймає вузлик, за слізьми його не бачить. Вив’язала з узлика три срібні карбованці, дає матері:
— Будете бачить, передайте братам кожному по карбованцю.
— Не буду я, дочко, брати в тебе цих грошей, не буду й передава-ти: обійдуться мої сини і без його грошей.
— О, мамо! Та це ж мої гроші! Та невже я не заробила в його, щоб...— Не доказала. Заридала гірко-гірко: — Я ж і так, мамо, неща-сна, нащо ж ще й ви завдаєте жалю та сліз!
Шкода стало: взяла.
Іде — печуть її ті карбованці огнем.
Дійшла до міста, знайшла убоге дворище та й повкидала ті ка-рбованці. Нехай знайдуть, може, чиїсь діти...
Гуркотить машина.
У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посере-дині стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: про синів, про дочку, про зятя. І знову про синів: про Петра, і про Максима, і про того Анд-рійка безталанного. Плутає імення — голова забита. Розкаже раз, другий — знову починає про те ж:
— Приїхала в Катеринослав до Петра, там сказали, що його наді-слано вже в Харків. Поки поїхала в Харків, а вже його і там немає. Кажуть, треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина по-слали аж у той Нарим...
— То так і не бачили?
— Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась та оце їду до Андрійка...