Чи все одно?
Степан Васильченко
Сиділи за обідом.
Мама розповідали, що в однієї жінки помер чоловік і покинув багато малих дітей.
Великі розмовляли про ту вдову, про діти, жаліли їх, а менші слухали. А мені теж хочеться сказати і своє слово.
— А цитьте,— пожартував дід,— Андрійко наш надумався, говорити буде.
Я проковтнув, що було в роті, й почав казати:
— Дядина казали, що ті діти такі малюсінькі, як пшоно.
Хто був за столом — в регіт.
— Їй-богу ж, так казали,— божуся.
Всі ще дужче сміються. Я в сльози:
— Мамо, чого вони сміються з мене?
— О, а ти вже й плакати,— ти не так кажеш, то вони й сміються.
— Може, дядина казали, що ті діти дрібні, як каша, а не як пшоно.
— А хіба ж... не все одно... що каша, що пшоно...— крізь плач вимовляю.
Вийшло якось це до прикладу. Стало ще смішніше. Наш Максим, що підо мною, був дуже смішливий, то мусив вже під стіл лізти.
Довго не забували мені того пшона. Знали вже про це й дядьки й тітки.
А діти, що я з ними гуляв на вулиці, як посердимося, то й починають дражнити:
— Андрійку, чи все одно, що каша, що пшоно?
Про вірш
Зворушливо-комічна мініатюра про невдалу спробу дитини взяти участь у дорослій розмові, яка перетворюється на багатолітню сімейну примовку. Твір сповнений теплої іронії, тонкого ліризму та глибокого розуміння вразливої дитячої гідності.
Історія
Оповідання належить до корпусу новел та автобіографічних образків Степана Васильченка («В бур'янах», дитячі етюди), у яких він з документальною теплотою реконструював власні перші кроки соціалізації в патріархальному середовищі.
Сцена сімейного обіду відтворює традиційні звичаї українського селянського столу, де молодшим належало мовчати й шанувати слово старших, а будь-яка спроба маленької дитини висловитися прирівнювалася до важливого випробування її зрілості перед усім родом.
Форма
Жанр твору — автобіографічний гумористичний образок (нарис-спогад). В основі оповіді лежить живий діалог, насичений розмовною народною лексикою та психологічними ремарками.
Композиція будується на наростанні емоційної напруги: від урочистого наміру героя висловитися через кульмінацію загального реготу до гірких дитячих сліз і переходу разового курйозу в стійку вуличну дражнилку.
Як читати
Письменник майстерно фіксує перехідний момент дитячої свідомості — бажання почуватися рівним серед дорослих («хочеться сказати і своє слово»). Для малого Андрійка мовна помилка (плутанина між порівняннями «дрібні, як каша» та «малюсінькі, як пшоно») стає справжньою особистісною драмою, що виливається в щирі сльози від нерозуміння причин загального сміху.
У дитячому наївному запереченні «А хіба ж... не все одно... що каша, що пшоно...» прихована парадоксальна поетична логіка: для дитини важлива сутність образу (малість, безпорадність дітей-сиріт), а не формальна точність народного звороту. Твір тонко розкриває зародження в майбутньому письменникові художнього чуття слова та водночас травматичний досвід вуличного глузування, закріпленого у фольклорній дражнилці.
Теми: дитяча вразливість · родина і рід · мовна картина світу · сміх і сльози · дорослішання · селянське застілля