Осіння казка

Степан Васильченко

Має крилом смутная черниця, і схне на дереві листячко... схне й умірає...

Щось журно мені,— і журлива казка сплітається в голові.

Така простенька, та щира.

Гляньте сюди: он за тополями сховавсь у хмарі місяць, а за ним і ясна, золота зірка...

Ось слухайте ж...

В давній пісні співається, що то козак та дівчина.

Може колись жили вони на землі та вірно кохалися, а лихі люде розлучили їх. Тоді вони розійшлися по світах.

Пішов козак темними ярами, пішов смутний та невеселий, висох, як билина, та в одну нічку й зійшов на небі ясним місяцем.

Я дівчина, може, пішла звечора по воду, побачила, та й вийшла проти нього золотою зорею.

Там вони і спарувалися.

Так, мабуть, було воно.

Зеленіли гаї, цвіли сади, бриніли у садках журливі пісні про кохання.

Стали виходити місяць та зірка на небо ночами, стали щастити закоханим.

Зірка ворожила їм долю, а місяць світив доріжки, як ходив хлопець до дівчини і як пізно вертався додому.

Раз стали вони опівночі над будинком.

Мурованим та сумним.

На дверях замки важкі— залізні грати на вікнах.

Кинув місяць промінням за грати,— і бачать вони:

Під мурованою стіною лежить козак молодий, на груди руки поклав. Лице біле, як папер, а на ногах синенькі блиски граються в залізі.

Такий тихий та блідий... І немає в очах ні надії, ні гніву, ані того смутку.

— Мертвий? — спитала тихенько зірка.

— Живий, тільки кров з нього випили,— сказав на ухо місяць.

— Хто, любий?

— Люде, моє зоре.

В той час щебетав на калині соловейко: вийшла послухала його дівчина, та вперше й закохалася.

А юнак лежав, мов неживий.

Довго дивився місяць на лице мармурове, блідне, а зірка у очі запалі зоріла, і стало їм жаль юнака, що з нього випили кров.

Як роса блискуча — покотилися сльози у зірки:

— Що вже йому не жити.

— Мабуть — не жити,— сказав і місяць.

Сказали, зітхнули, та й зайшли за хижу.

Пожовкло, посохло листячко в калини, упало.

А по голому степу, мов та бурлацька доля у світі, помандрувало безрідне покотиполе.

І налетів із степу сумного холодний вітер, і шарпонув він гнівно гіллям на дереві — затремтіло в гаю листячко, посипалося відразу.

І нагнав вітер чорні хмари на небо, і зробилося темно.

Загув, зашумів вітер, заголосив.

Шумів він про теє, що швидко завиє зима і снігом закида-занесе маленькі хати невільного краю. І прийде туди туга, і прийде горе та злидні, заплачуть змарнілії діти, заголосять матері, зажуряться дівчата.

І сумно було кругом: стогнав і зітхав темний гай, як море в негоду.

З великим жалем, поволі гойдали старими головами столітні дуби.

Вигинаючись тонким станом, як рибонька, вилася стрункая береза.

І дзвеніли-бриніли, заливаючись слізьми, сосни та ялини.

І ламалося гілля на дереві, і зривалося листя, і далеко гонив його вітер в сумнеє поле.

Зринув із-за хмари місяць, вийшла за ним і зірка, глянули за ґрати — дивувалися:

Пригнувшись у куточку, юнак із блідим лицем голими руками ламав кам'яні мури...

Про вірш

Поетична неоромантична новела-алегорія поєднує фольклорний ліризм із революційною символікою, викриваючи жорстоке придушення свободи та ув'язнення цвіту нації в імперських казематах.

Історія

Новелу написано в період реакції після поразки Першої російської революції 1905–1907 років. У цей час сам Степан Васильченко зазнав поліцейських переслідувань: за участь у робітничому страйку та відкриття української школи на Донбасі (Бахмутський повіт) він був заарештований у грудні 1906 року і провів понад півтора року в тюрмі.

Перебування в Луганській та Бахмутській тюрмах дало авторові глибокий особистий досвід неволі, споглядання катованих політв'язнів і задушливої атмосфери тюрми, що знайшло художнє осмислення в синтезі ліричної казки та громадянської скорботи.

Форма

Жанрово це лірична поезія в прозі з яскраво вираженою казково-алегоричною композицією («казка в казці»). Твір починається елегійним автологічним зачином про осіннє вмирання листя та народження журливої казки.

Ритм оповіді суто музикальний, наспівний, зітканий із романсових паралелізмів, поетичних анафор, трикрапок та психологічних пауз. Лексика багата фольклорною образністю, що різко контрастує з холодною суворістю тюремного фіналу.

Як читати

Художній простір розпочинається з фольклорної космогонії: козак і дівчина, розлучені лихими людьми, перетворюються на ясний місяць і золоту зорю, стаючи небесними покровителями кохання. Ця фольклорна ідилія романтизує прагнення вічного єднання та гармонії природи.

Кульмінаційний злам відбувається тоді, коли місяць і зоря натрапляють на похмурий мурований будинок із залізними ґратами. Тюрма постає втіленням мертвотної антилюдяної сили, яка гасить життя. Образ молодого ув'язненого козака в кайданах із випитою кров'ю символізує поневоленого борця за волю, цвіт українського юнацтва, змученого царською репресивною машиною.

Теми: неоромантична алегорія · репресії та царська тюрма · фольклорні мотиви · осінній елегізм · боротьба за волю · трагедія втраченої молодості

Усі поети