Осіння казка
Має крилом смутная черниця, і схне на дереві листячко... схне й умірає...
Щось журно мені,— і журлива казка сплітається в голові.
Така простенька, та щира.
Гляньте сюди: он за тополями сховавсь у хмарі місяць, а за ним і ясна, золота зірка...
Ось слухайте ж...
В давній пісні співається, що то козак та дівчина.
Може колись жили вони на землі та вірно кохалися, а лихі люде розлучили їх. Тоді вони розійшлися по світах.
Пішов козак темними ярами, пішов смутний та невеселий, висох, як билина, та в одну нічку й зійшов на небі ясним місяцем.
Я дівчина, може, пішла звечора по воду, побачила, та й вийшла проти нього золотою зорею.
Там вони і спарувалися.
Так, мабуть, було воно.
Зеленіли гаї, цвіли сади, бриніли у садках журливі пісні про кохання.
Стали виходити місяць та зірка на небо ночами, стали щастити закоханим.
Зірка ворожила їм долю, а місяць світив доріжки, як ходив хлопець до дівчини і як пізно вертався додому.
Раз стали вони опівночі над будинком.
Мурованим та сумним.
На дверях замки важкі— залізні грати на вікнах.
Кинув місяць промінням за грати,— і бачать вони:
Під мурованою стіною лежить козак молодий, на груди руки поклав. Лице біле, як папер, а на ногах синенькі блиски граються в залізі.
Такий тихий та блідий... І немає в очах ні надії, ні гніву, ані того смутку.
— Мертвий? — спитала тихенько зірка.
— Живий, тільки кров з нього випили,— сказав на ухо місяць.
— Хто, любий?
— Люде, моє зоре.
В той час щебетав на калині соловейко: вийшла послухала його дівчина, та вперше й закохалася.
А юнак лежав, мов неживий.
Довго дивився місяць на лице мармурове, блідне, а зірка у очі запалі зоріла, і стало їм жаль юнака, що з нього випили кров.
Як роса блискуча — покотилися сльози у зірки:
— Що вже йому не жити.
— Мабуть — не жити,— сказав і місяць.
Сказали, зітхнули, та й зайшли за хижу.
Пожовкло, посохло листячко в калини, упало.
А по голому степу, мов та бурлацька доля у світі, помандрувало безрідне покотиполе.
І налетів із степу сумного холодний вітер, і шарпонув він гнівно гіллям на дереві — затремтіло в гаю листячко, посипалося відразу.
І нагнав вітер чорні хмари на небо, і зробилося темно.
Загув, зашумів вітер, заголосив.
Шумів він про теє, що швидко завиє зима і снігом закида-занесе маленькі хати невільного краю. І прийде туди туга, і прийде горе та злидні, заплачуть змарнілії діти, заголосять матері, зажуряться дівчата.
І сумно було кругом: стогнав і зітхав темний гай, як море в негоду.
З великим жалем, поволі гойдали старими головами столітні дуби.
Вигинаючись тонким станом, як рибонька, вилася стрункая береза.
І дзвеніли-бриніли, заливаючись слізьми, сосни та ялини.
І ламалося гілля на дереві, і зривалося листя, і далеко гонив його вітер в сумнеє поле.
Зринув із-за хмари місяць, вийшла за ним і зірка, глянули за ґрати — дивувалися:
Пригнувшись у куточку, юнак із блідим лицем голими руками ламав кам'яні мури...