У панів

Степан Васильченко

Іде Ларько улицею, зігнувся й хилитається... Плетена шапка нап’ята на уші, жмутом намотаний на шиї шарп, руденький повстяний пінжак, на ногах зашкарублі чоботи; вуси й борідка взялися кригою, шия втягнута в плечі, а під рукою вгорнута в драну хустину скрипка! Білі метелики снують кругом Ларька, сліплять, сідають на голову, на бороду... позаду юрма дітей...

— Ларьку, ану заграй чечіточки! Го-го! Та як же упився Ларько!..

— Ларьку, а коли ще підеш під Бойкову греблю на весілля?..

Кидають на його мерзлим кізяком, перечіплюють, у сніг валяють.

— Га! Хвороба на вас! Кш! — кричить Ларько й ганяється по улиці за дітьми, мов за горобцями.

— Чого це ти, Ларьку, стежкою не йдеш, та все в сніг лізеш? Хіба ж тобі туди йти?.. Тобі он куди йти! — і хлопці пхають його кудись у другий бік.

— Брешеш! — бубонить Ларько.— Я все бачу і все знаю... Мене не одуриш...

Ларько таки справді все бачив і все знав: бачив він, що кругом його скрізь дерево в білому цвіту, бачив, що всі хати вкриті зверху білими ковдрами, що скрізь у маленьких вікнах жовтіють крізь якусь сітку плями світла.

Значить — прийшла вже ніч.

А знає Ларько, що завтра різдво і що він іде до панів на хутір славити Христа. А там нагодують його, напоять і грошей дадуть, а то ще, може, пощастить і вкрасти що, як було минулого року. Де був допіру,— Ларько вже забувала й навіщо йому теє знати: де був — нема тепер.

Білі метелики вже перестали сльотою лізти в вічі, і йому стає видніше. Ларько бачить, що він уже за селом. Ген серед шляху манячить щось крізь вечірній суморок: то стоїть плакуча верба. За вербою будуть Горілі бори, а за борами скоро й хутір.

З-за пазухи витягає Ларько пляшку і перехиляє до рота. Потім обережненько ховає її.

— Що таке Ларько? — бубонить він сам собі.— Ларько — не простий чоловік. Е-ге! Ларько дорогий чоловік... Хто Ларька не знає!

Ларька таки знали люди. Знали й гомоніли, що він — справді дорогий чоловік, хоч часто ходить і битий і лаяний, хоч часто п’яний валяється з своєю скрипочкою по бур’янах та ровах. Гірке було життя Ларькове — всі бачили, та ніхто не чув, щоб жалівся він на його коли словами. Словами він міг тільки попрохати собі у добрих людей чого-небудь, коли був тверезий, та голосно лаятися, як був п’яний. Своє ж горе, свої жалі оддавав він де-небудь на безлюдді живій скрипці, а вона вже голосно плакала й далеко односила Ларькову тугу. Не раз бувало, що серед глухої ночі будила людей пекуча струна і тоді казали люди, що то десь під тином проснувся Ларько та й засумував.

Степан Васильченко — Чорний орел Степан Васильченко — Вова Степан Васильченко — З дитячих вражень Ще 73 твори → Біографія Степана Васильченка

Іде оце Ларько степом, сяде один собі край битого шляху, щільно, мов дитину, притулить до грудей свою скрипку, схилить низенько до неї свою пропащу головоньку — і заплачуть, заквилять струни, немов у тій скрипці озивається живе Ларькове серце. І бачили люди, що плакав тоді Ларько. І плакали разом з ним чужі люди, що проїжджали мимо його степом.

Отакий Ларько...

А тепер він дуже впився і йде собі у полі по снігу. Йому здається, що відкілясь узялися і йдуть поруч дьогтяр Панас та колесник Таран. Ідуть і щось розказують, сміються і пхають його головою в сніг.

— Ну й нащо ви це робите, хлопці! — докоряє їм Ларько, встаючи з снігу.— Не шуткуйте! Годі! — А вони не слухають: тільки встане Ларько — знову пхнуть. Ларько сидить серед снігу, й лається. Одпочив трохи, встав; немає ні Панаса, ні Тарана, пішов шляхом сам. Іде серединою шляху й помічає, що хтось став серед дороги й не пускає його далі; одступився назад, хотів поминути — знов наткнувся на його.

Ларько став і думає.

— Еге! — засміявся він.— Це ж, либонь, я вже в хутір прийшов! Скоро як — і не помітив! — дивується собі. Далі причепуривсь, щоб до панів іти.

"Та які ж химерні пани! — думає Ларько, видираючись по чомусь угору.— Які кумедні: заберуться не знати куди, та й видирайся до їх... Коли б ще не обірватися та в’язів собі не скрутити".

Разів скілько Ларько зривався й падав у сніг, аж таки виліз...

Боже, боже... які розкоші, краса яка! Стоять скрізь столи, застелені дорогими килимами, рядочками креселка з червоного бархатину; в чудових зільниках ростуть дивовижні квітки, а серед кімнати висить кришталеве панікадило... Люстра, золото, срібло... Так і сяє все, так і сяє... За що не візьмись, де не сядь — усе хитається. Придивляється Ларько і бачить, що крізь муровані стіни видніється небо з зорями, і не розбере він, чи вони в будинку, чи за будинком.

Ось одна зірка зірвалася і покотилась так низько над Ларьком, що він аж прищулився, щоб по щоці не вчепила.

— І до чого вже дійшли ті пани! — дивується він.— Навіть небо забрали в свої покої.

По покоях проходжають пани, панянки й паненята, всі в шовках та в золоті. Ось одна з білим личком, як вишневий цвіт, і з темними, як чорнобривці очима... Ступає легесенько, як пух...

"Ех, коли б я був малярем! — думає Ларько.— Змалював би я це личко та й на божник поставив".

Ходить Ларько скрізь, розглядається, і любо йому, любо...

Та чого ж це всі одвертаються од Ларька? Йому так бажається, щоб панночка глянула, промовила до його слово; він би розпитав її за квітки, за все...

Зайде він з одного краю до панянки — вона губки надимає, одвертається; зайде з другого боку — те ж саме. Паненятка малі — й ті не хочуть на його дивитися.

"Чого ж це вони такі непривітні, чого?" — гадає Ларько і почуває, як тихенько туга серце йому тисне.

Коли підходить до його пан сивий, суворий.

— Хто ти такий? — питає пан.

Ларько не знає, що йому сказати, потім пригадав:

— Я ж Ларько, пане, отой, що ходить по людях грати.

— А ще хто ти такий?

Ларько сказав би, та й сам не знає, хто він іще такий.

— А чого це в тебе чоботи в болоті, чого солома на тобі, чом голова не розчесана? — допитується пан.

Тоді пригадав Ларько все: пригадав, що давно вже він зап’янствував, що не раз з кимсь побився, що ночував у болотах, в ожереді на полі,— і потупив він перед паном очі.

— А чого ти тут? — спитав пан.

Мовчить Ларько.

— Не знаєш? А я знаю: ти прийшов, щоб украсти що-небудь, як украв минулого року срібну ложку, що пропив у Ічні в жида Пенька.

Ларькові так соромно, що й місця собі він не знайде.

А пан каже:

— Вон звідціля, Ларько, бо ти злодій, п’яниця й мужик! — і рукою на поріг показує.

Тоді промовляють тихо, мов листом десь шелестять, панянки:

— Геть Ларька, геть з покоїв! Од його горілкою тхне.— І шовковими рукавами носики затуляють.

І промовляють маленькі паненята:

— Геть Ларька, бо він забере нас у торбу!..

Ларькові робиться чогось шкода, боже, як шкода!..

І знову каже одна панянка, каже друга, і всі кажуть:

— Геть, геть, геть Ларька! — Підбігають і штовхають його в спину маленькими кулачками.

Заплакав Ларько та й пішов до порога. Коло порога його взяв такий жаль, що він аж спинився.

— Пани! — благає він, приклавши руку до серця,— не проганяйте мене — я не красти... я... я Христа славити прийшов,— пригадав він,— благословіть, пожалуста! — і зводить на панів заплакані очі.

Стоїть пан спиною до його, мовчить, і всі змовкли.

"Змилувались, благословили!" — думає Ларько і почуває, що робиться йому легше.

Поспішаючись, щоб, бува, не передумали пани, нала-годює він свою скрипку.

Стоїть Ларько у панів коло порога, грає, і одна в його думка засіла в голові: коли б тільки, коли б усю правду сказати!..

Чує Ларько, що серце його, як було вже не раз колись, із струною розмовляти починає.

"Ой щось буде..." — думає.

І от засумувала, затужила струна... знялася в грудях у Ларька гаряча хвиля, закипіло, забилося щось, стиснуло серце так, що хочеться тарахнути йому скрипкою об мур, щоб в тріски розлетілася. Його пальці впиваються в струну, смичок літає по струнах, і чує ухом Ларько, що струна говорить правду. Зсувається вага з Ларькового серця, на душі затишніше, крапельки гарячі по лиці пливуть.

Глянув Ларько на панів.

Всі повернулися до його, дивляться, немов сказати хочуть: "Так ти он який, Ларько!" І лиця в їх стають ласкаві до Ларька і смутні.

"Заждіть — ви ще не знаєте Ларька,— заждіть!"

І знов захопило дух Ларькові: вже й не чує він, чи є в його руках скрипка, чи немає. А серце затужавіло, зробилося як криця, і болить, і болить, і не перестає.

А по йому щось креше, і летять од його скалки золоті, срібні, білі... віхтями, снопами... і осяяли Ларька на всю кімнату... Стоїть, мовби в огні.

І чує він, що над ним щось тужить; не тужить — криком кричить, правду Ларькову розказує. І догадується він, що то — струна.

Підвів очі Ларько; посхилялись панночки, білими хустинками очі витирають, плачуть. Плаче стара пані, плачуть паненята. Заплакав і старий пан, головою схилившись до столу на ріг.

"Ага, пани! — думає Ларько.— Що, п’яниця Ларько? Злодій?.. Тепер бачите, який Ларько?"

І от затужили всі, підбігають до його.

— Ой годі вже, Ларьку, годі, не грай уже! — благають.— Ой годі, бо серце з жалю розірветься.

І дітки плачуть і благають:

— Годі вже! Годі, годі...

За руки хапають його, за смичок...

"Ні, не перестану, не перестану!" — думає собі Ларько.

— Ларьку, Ларьку! — ясно чує він інші голоси, що гомонять усе дужче та дужче.

— Ларьку! Злазь, бо замерзнеш к сучому батькові! — і Ларько почув, як хтось штурхає його києм у спину.

...Злазить Ларько з верби і бачить: над вербою світить місяць, а кругом степ, засипаний снігом.

Стоять якісь люди, чоловіки, жінки, діти, всі гарно зодягнені...

— Що це тобі Ларьку?.. Опам’ятайся: ось до утрені йдуть люди.

— Перехрестися, Ларьку,— гомонять кругом.

Ларько зав’язав у хустину скрипку, насунув на чоло шапку, не сказав ні слова й тихо побрів од людей у степ.

— А горенько тяженьке! — промовляє чорнява струнка молодиця.— І до чого тільки людина не доведе себе!..— Й її карі очі блищать проти місяця смутком та жалощами.

Люди спинилися коло верби, розмовляли й поглядали туди, де одпливала маленька самітна Ларькова тінь, в далекий степ, що яскрився дрібними зірочками.

Про вірш

Оповідання розкриває гірку трагікомічну долю сільського юродивого-музики Ларька, чиє різдвяне славлення Христа обертається жалюгідним приниженням і пошуком крихт панської милості. Крізь машкару гротеску проступає глибокий щем за знедоленою людиною, чиє життя позбавлене справжнього святкового тепла.

Історія

Твір належить до раннього періоду творчості Степана Васильченка (написаний близько 1910 року після його звільнення з ув'язнення за участь у революційних подіях 1905–1907 років). Перебуваючи під поліцейським наглядом і працюючи в глухих куточках Донбасу та Київщини, письменник пильно вдивлявся в маргіналізовані верстви пореформеного села.

Звернення до традиційного святкового (різдвяного) сюжету в українській реалістичній та імпресіоністичній прозі того часу часто слугувало інструментом соціально-психологічного контрасту. Замість ідилічної містерії Васильченко змальовує сумну буденність бідняків та відкинутих громадою митців-самоуків.

Форма

За жанром це реалістичний нарис із сильними виразними рисами імпресіоністичної новели та психологічного портрета. Васильченко майстерно використовує прийом зорової та слухової деталізації: опис ходи Ларька, дзвінкі дитячі кпини, зашкарублі чоботи та закутана в дране скрипка створюють цілісний сенсорний ряд.

Композиція фрагмента динамічна, розгортається від зовнішнього вуличного глузування до внутрішнього плину думок персонажа. Ритм оповіді уривчастий, насичений діалогами, репліками натовпу та градацією снігової заметілі, що підкреслює хисткість і дезорієнтацію головного героя.

Як читати

Художній світ новели збудований на зіткненні двох вимірів — жорстокої реальності вуличних знущань і напівказкового марева засніженого села в очах сп'янілого Ларька. Образ «білих метеликів» сніжинок набуває подвійного значення: з одного боку, це фізична заметіль, що сліпить очі, з іншого — поетичне замилування красою зимової ночі, доступне тонкій душі скрипаля.

Скрипка у подертій хустині постає потужним символом окраденого народного хисту. Герой не просто жебрак, він носій сакральної святкової традиції («іде до панів славити Христа»), але водночас маргінал, чиє виживання залежить від випадкової панської подачки або крадіжки. У цій амбівалентності криється гірка іронія долі українського митця з низів.

Контраст світла й темряви («у маленьких вікнах жовтіють плями світла») увиразнює мотив відчуження: Ларько перебуває на периферії свята, чужий серед односельців і зайвий на панському хуторі, куди він бреде крізь холод і глум.

Теми: соціальна нерівність · доля митця-самоука · різдвяні мотиви · самотність і відчуження · трагікомізм буття

Усі поети