Жаль
Степан Васильченко
Прийшла на село звістка з війська — вдовиного сина на війні вбито. І малі, й великі ходили до вдови слухати того листа. Казали, що той лист прийшов з полку та й так його хороше там склали, що всякий плаче, коли його слухає. Побіг і я з хлопцями.
В хаті на лаві вряд, сиділи сусіди, мовчали. На полу заплакана вдова Власиха підперлась рукою. Лист лежав розгорнутий на столі. Читав усякий, хто вмів читати.
Збились ми гуртом коло стола, потихеньку читаємо.
— Читайте, хлопці, голосно,— прохали нас люди. Ми почали читати уголос.
Тільки почали читати, зразу виявилось, що лист писали товариші вдовиного сина. "Скиньмося, браття, по копійці та пошлемо лист до матері про її сина, про Івана",— такими словами починався той лист. Далі товариші писали про те, де його було вбито, як його ховали, як йому музики до гробу грали. Наостач була приписана якась пісенька, що здалася мені за весільну. До чого вона тут, я не знав.
Приходжу додому. Мама шиють сорочку, а бабуня мичку мичуть. Розказав я їм все, що в тому листі було написано, а кінця ніяк не пригадаю.
— Спершу писали,— кажу,— що його вбито, а вкінці про якесь весілля написали.
— Про яке весілля? — дивуються мама.— Ти щось не вчитав гаразд, сину.
— Ні, добре вчитав, пишуть про весілля,— завіряю.
А бабуся з припічка:
— Я ж уже знаю, яке то весілля. Може, отаке — ось послухайте...
Бабуня поклала гребінку, обтерла губи та й далі чи то заспівала, чи заголосила жалібно-жалібно, що ніби аж пече:
Не плач, мати, не журися,
Бо вже твій син оженився...
Та взяв собі паняночку —
В чистім полі земляночку...
Я дуже був здивований: бабуся в одно слово проспівала те, що було в листі написано, ніби вона була там.
— Як то ви, бабусю, знаєте? — питаюся.
— А ти школяр та й цього не знаєш,— встидала мене бабуся.
— Нащо ж так кажуть, коли він убитий?
— На те ж і кажуть, що вбитий, чуєш же: що взяв собі паняночку, в полі земляночку, тобто в землю, в яму його поховали.
— Це, бач, так співають, щоб матері жалю більше завдавати,— пояснюють мама.
— А який же то жаль? — допитуюсь.
— От іще нездара: все який та який,— кропив’яний — отакий,— одказала мені мама.
Трохи згодом вона зітхнула й промовила:
— Так отак же... дождалася сердешна Власиха невістки.
Бачу: очі в мами запроменіли ясно-ясно, мов у них пекучі засвітились камінчики.
"О,— подумав я собі,— оце ж, мабуть, і є той жаль".
Про вірш
Емоційно напружена антивоєнна новела, що передає невимовний біль материнської втрати через сприйняття дітей, які читають посмертного солдатського листа. Твір сповнений глибокого скорботного пафосу, де традиційні фольклорні мотиви смерті-весілля підкреслюють безглузду трагедію війни.
Історія
Твір написаний під безпосереднім враженням від вибуху Першої світової війни, коли до українських сіл почали масово надходити перші похоронки та солдатські листи-сповіщення з фронту. Сам письменник був мобілізований до російської імператорської армії як військовий залізничник, тому добре знав психологію окопного побуту, братського солідаризму та бездонного горя матерів-вдів.
Період 1914–1916 років у творчості Васильченка позначений циклом антивоєнних новел та нарисів ('Отруйна квітка', 'В бур'янах', фронтові щоденники). У центрі уваги автора постає не батальний героїзм імперської пропаганди, а спустошення селянського двору, осиротіння родин і трагедія розтерзаного війною українського народу, втягнутого в чужу для нього бійню.
Форма
Жанрово це драматична реалістична новела з виразною народнопісенною інтертекстуальністю та елементами психологізму. Розповідь ведеться від імені хлопчика-підлітка, що забезпечує подвійну оптику: дитяча наївність і нерозуміння змісту метафор контрастують із трагічним усвідомленням ситуації дорослими односельцями.
Композиція твору вибудувана через послідовні сцени-ритуали: отримання похоронного листа громадою, його колективне читання неписьменній матері й наступне тлумачення вдома бабусею. Мова оповіді лапідарна, пересипана розмовною мовою та фольклорними формулами; психологічна напруга наростає завдяки поступовому розкриттю прихованого змісту солдатської приписки.
Як читати
Художня домінанта новели полягає у семантичному переході від листа-звістки до реквієму. Послання солдатів-однополчан постає зразком фронтового фольклору й армійської братської солідарності ('Скиньмося, браття, по копійці...'). У цьому жесті відчувається колективна моральна відповідальність за долю матері загиблого побратима.
Ключовим символічним вузлом тексту є мотив смерті як весілля — архаїчна праслов'янська модель, закріплена в українських козацьких та рекрутських думах і баладах (одруження з сирою землею, чорною могилою або кулею). Дитина сприймає слова буквально й щиро дивується весільній тональності листа, тоді як бабуся — ретранслятор родової пам'яті — одразу розпізнає жалобний поховальний код.
Твір позбавлений штучної патетики: плач матері Власихи стриманий, тиша сусідів на лаві тягуча й німа. Ця глуха селянська скорбота ('жаль') виступає потужним гуманістичним звинуваченням мілітаризму, який руйнує природний колообіг людського життя, замінюючи весільний вінець вінцем могильним.
Теми: трагедія війни · материнське горе · солдатська загибель · мотив смерті-весілля · дитяче сприйняття смерті · фольклорна пам'ять