І небо невмите, і заспані хвилі;
І понад берегом геть-геть
Неначе п’яний очерет
Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще мені
В оцій незамкнутій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем
Нудити світом? Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А більше ні в кого спитать.
Друга половина 1848, Косарал
Вершина шевченківської пейзажно-філософської лірики заслання: застигле сіре море, пожовклий очерет і безвихідна туга за волею та Україною.
Написано наприкінці 1848 року під час суворої зимівлі на безлюдному острові Косарал посеред крижаного Аральського моря.
Одноманітний, похмурий краєвид із постійними вітрами й холодом викликав у поета відчуття повної ізоляції від живої цивілізації.
Амфібрахій різної стопності (чергування чотиристопного і тристопного амфібрахія), що створює неповторний коливальний, тягучий ритм накочування сонних хвиль.
Витончений живописний мінімалізм: скупі мазки сірого, тьмяного, брудно-жовтого кольорів.
Метафора «небо невмите» геніально передає стан природної та духовної задухи, де навіть космос здається занедбаним і неприбраним.
Німий пожовклий очерет, що гнеться без вітру над водою, уособлює безсловесне, принижене існування людини у неволі.
Звернення до Бога з питанням «Чи довго ще на сім світі мені колобродить?» виражає граничний біль змученого серця, що прагне спокою.
Теми: косаральський пейзаж · екзистенційна безвихідь · амфібрахічний мелос · туга за Батьківщиною · застиглий час неволі