І золотої й дорогої
Тарас Шевченко
І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої:
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.
Мені здається, що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.
Перша половина 1849, Косарал
Про вірш
Прониклива гуманістична сповідь про найвищу цінність скромного родинного затишку, щирої любові та чистого серця над усі багатства світу.
Історія
Написано наприкінці 1849 року в Оренбурзі. Живучи в нестатках під постійним поліційним наглядом, Шевченко переосмислював справжні життєві цінності.
Поет бачив фальш дворянського багатства й формулював свій ідеал простого селянського щастя в колі найдорожчих людей.
Твір увійшов до золотого фонду шевченківської інтимної та етичної лірики.
Форма
Інтимно-філософська елегія, написана співучим чотиристопним ямбом із перехресним римуванням.
М'яка довірлива інтонація, насичена словами щирої теплоти й духовної рівноваги.
Як читати
Поет відкидає золото, славу й вельможні почесті, називаючи їх мішурою, яка не дає щастя змученій душі.
Єдине, чого він просить у Бога — «малеє серце, тихий кут і добру долю», де можна любити людей і жити за правдою.
Цей вірш утверджує кордоцентричний ідеал української культури, де чистота серця є мірилом усієї людської гідності.
Теми: справжнє щастя · чисте серце · заперечення багатства · тихий затишок · етичний маніфест