Мені здається, я не знаю

Тарас Шевченко

Мені здається, я не знаю,
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще живе
В свиню абощо та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.
І справді так. Мені байдуже
За простих сірих сіромах,—
Вони і господом забуті!
Так що ж мені тут гріти-дути!
А де оті?.. Невже в сажах
Годує хам собі на сало?
А може, й так? Добра чимало
Вони творили на землі,
Ріками сльози розлили,
А кров морями. Люде знають,
Кого годують, доглядають.
І що ж ви скажете: за славу
Лили вони моря кроваві
Або за себе? Ні, за нас!
За нас, сердешних, мир палили!
Поки їх в саж не засадили.
Якби не те, то певне б пас
Свинар в толоці. Кляті! кляті!
Де ж слава ваша?? На словах!
Де ваше золото, палати?
Де власть великая? В склепах,
В склепах, поваплених катами,
Такими ж самими, як ви.
Жили ви лютими звірми,
А в свині перейшли!..
Де ж ти?
Великомучениче святий?
Пророче божий? Ти меж нами,
Ти, присносущий, всюди з нами
Витаєш ангелом святим.
Ти, любий друже, заговориш
Тихенько-тихо… про любов
Про безталанную, про горе;
Або про бога та про море,
Або про марне литу кров
З людей великими катами.
Заплачеш тяжко перед нами,
І ми заплачемо… Жива
Душа поетова святая,
Жива в святих своїх речах,
І ми, читая, оживаєм
І чуєм бога в небесах.
Спасибі, друже мій убогий!
Ти, знаю, лепту розділив
Свою єдину… Перед богом
Багато, брате, заробив!
Ти переслав мені в неволю
Поета нашого,— на волю
Мені ти двері одчинив!
Спасибі, друже! Прочитаю
Собі хоть мало… оживу…
Надію в серці привітаю,
Тихенько-тихо заспіваю
І бога богом назову.

Перша половина 1850, Оренбург

Про вірш

Глибока філософсько-християнська медитація про природу смерті, безсмертя людської душі та вічність любові й добра на землі.

Історія

Створено на початку 1850 року в Оренбурзі напередодні доносу офіцера Миколи Ісаєва та другого арешту поета.

Шевченко роздумує над вічними проблемами людського існування, переосмислюючи біблійне вчення про життя після смерті та моральний обов'язок людини.

Твір зафіксував вершину філософської зрілості поета часів оренбурзького заслання.

Форма

Філософський монолог-роздум, написаний чотиристопним ямбом із несподіваними парадоксальними твердженнями та риторичними паузами.

Спокійна, урівноважена мова мудреця, що піднявся над земною марнотою й страхом кінця.

Як читати

Поет висуває сміливу парадоксальну тезу: люди насправді не вмирають, доки в їхніх справах і пам'яті живе любов і правда.

Справжньою смертю є духовне змертвіння за життя — байдужість, підлість, егоїзм і зрада свого людського покликання.

Цей твір є потужним життєствердним маніфестом, що долає фізичну неволю світлом віри в невмирущість доброго діла.

Теми: безсмертя душі · філософська медитація · перемога над смертю · сила любові · сенс буття

Усі поети