Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молодії,
Веселі дівочі?
Літа мої молодії
Марно пропадають,
Очі плачуть, чорні брови
Од вітру линяють.
Серце в’яне, нудить світом.
Як пташка без волі.
Нащо ж мені краса моя,
Коли нема долі?
Прониклива рання елегійна думка про трагедію змарнованої дівочої краси, самотність та нездійснене кохання на тлі жорстокої життєвої нерівності.
Один із найперших шедеврів Шевченка, написаний у Петербурзі 1838 року після викупу з кріпацтва й надрукований у «Кобзарі» 1840 року.
Вірш постав під впливом української народнопісенної лірики про нещасну долю дівчини-сироти або покинутої нареченої.
Поезія миттєво завоювала колосальну популярність, перетворившись на улюблену народну пісню завдяки надзвичайній щирості й музикальності.
Написаний чотиристопним хореєм із пісенним чергуванням неримованих і римованих рядків, характерним для українського романсу та дівочих плачів.
Композиція побудована на паралелізмах природи (літа дівочі як хвилі, як вітер) та низці гірких риторичних самозапитувань ліричної героїні.
Краса, що традиційно вважається запорукою дівочого щастя («чорні брови, карі очі»), тут виявляється трагічним прокляттям у світі, де щирі почуття розбиваються об бідність і людську байдужість.
Образ літ, що минають без любові у сльозах, символізує швидкоплинність молодості та незахищеність жіночої душі перед примхами долі.
Шевченко досягає дивовижного проникнення в жіночу психологію, перетворюючи особисту скаргу на глибоке узагальнення про немилосердність світу до краси й чистоти.
Теми: дівоча краса і самотність · нещасливе кохання · туга за долею · романсна народнопісенність · швидкоплинність молодості · жіноче безталання