Не вернувся із походу
Гусарин-москаль.
Чого ж мені його шкода,
Чого його жаль?
Що на йому жупан куций,
Що гусарин чорноусий,
Що Машею звав?
Ні, не того мені шкода;
А марніє моя врода,
Люде не беруть.
А на улиці дівчата
Насміхаються, прокляті,
Гусаркою звуть.
Друга половина 1848, Косарал
Драматична фольклорна балада про загибель молодого козака на війні та незрівнянну глибину материнського горя поряд із пам'яттю сестри й нареченої.
Написано в другій половині 1848 року на Косаралі. Шевченко трансформував старовинний український баладний сюжет про трьох зозуль-жалібниць.
В умовах імперської солдатчини поет постійно бачив, як молодих хлопців забирали на безглузді війни, звідки вони ніколи не поверталися до рідних осель.
Текст увійшов до «Малої книжки» як одна з найдосконаліших баладних мініатюр.
Традиційний баладний чотиристопний хорей із тричастинним паралелізмом переживання втрати (мати — сестра — мила).
Лаконічна строфіка, де кожен чотиривірш розкриває іншу міру людської скорботи.
Шевченко з неймовірною точністю розкриває градацію людського суму: мила посумує, доки не знайде іншого; сестра тужитиме, доки не вийде заміж; і лише стара мати плакатиме до самої труни.
Материнська любов постає як найвища, абсолютна і самозречена цінність буття, непідвладна плину часу й зміні обставин.
Загибель воїна на чужині стає вічною незагоєною раною роду, докором жорстокості воєн і людської недолі.
Теми: загибель козака · материнське горе · три жалібниці · баладний сюжет · вічна пам'ять любові