Не журюсь я, а не спиться
Часом до півночі,
Усе світять ті блискучі
Твої чорні очі.
Мов говорять тихесенько:
“Хоч, небоже, раю?
Він у мене тут, у серці”.
А серця немає,
Й не було його ніколи,
Тільки шматок м’яса…
Нащо ж хороше і пишно
Так ти розцвілася?
Не журюсь я, а не спиться
Часом і до світа,
Усе думка побиває,
Як би ж так прожити,
Щоб ніколи такі очі
Серця не вразили.
Квітень-вересень 1846
Лаконічна лірична мініатюра про безсоння, тривожні думи згасаючого життя та невимовну тугу за нездійсненим родинним щастям.
Створений восени 1860 року в Петербурзі, вірш належить до циклу останніх ліричних сповідей Шевченка.
Поет перебував у стані глибокої депресії після краху матримоніальних сподівань і швидкого прогресування водянки та ураження серця.
Нічні години ставали для Кобзаря часом найтяжчих спогадів, коли перед внутрішнім зором пропливали літа неволі, втрачені можливості й нездійснена мрія про хатину над Дніпром.
Твір написаний тристопним і чотиристопним хореєм, що наслідує інтонації тужливої народної колискової навпаки — пісні безсоння.
Скупа строфіка й лапідарний стиль: мінімум пишних епітетів, гранична простота лексики, що досягає біблійної прямоти висловлювання.
Парадоксальний зачин «Не журюсь я, а не спиться» розкриває стан, коли біль перейшов межу звичайного смутку й перетворився на хронічне внутрішнє вигорання.
Ніч постає не часом спочинку, а простором безжального суду пам'яті над змарнованими роками та нездійсненими сподіваннями на тиху пристань.
Ця поезія демонструє абсолютну зрілість шевченківського психологізму, де кожне слово має вагу чистого золота народного досвіду й особистої трагедії.
Теми: нічне безсоння · прихований сум · передсмертні рефлексії · самотність поета · народнопісенна простота · туга за спокоєм