Огні горять, музика грає,
Музика плаче, завиває;
Алмазом добрим, дорогим
Сіяють очі молодії;
Витає радость і надія
В очах веселих; любо їм,
Очам негрішним, молодим.
І всі регочуться, сміються,
І всі танцюють. Тілько я,
Неначе заклятий, дивлюся
І нишком плачу, плачу я.
Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,
Що без пригоди, мов негода,
Минула молодость моя.
Перша половина 1850. Оренбург
Драматичний контраст між блиском вельможного балу та гірким плачем поета-вигнанця, який оплакує змарновану в казармах молодість.
Написано на початку 1850 року в Оренбурзі. Завдяки заступництву Олексія Бутакова Шевченко дістав дозвіл жити на квартирі, носити цивільний одяг і бувати у місцевих дворянських вітальнях.
Спостерігаючи за пишними балами та світським життям оренбурзької еліти, поет гостро відчував свою внутрішню чужість цьому світові.
Вірш занесено до четвертого зошита захалявної «Малої книжки».
Психологічна елегія з гострою композиційною антитезою, написана динамічним чотиристопним ямбом.
Звуковий контраст: весела музика, регіт, шурхіт суконь — і глухі, стримані сльози самотнього поета.
Сяйво вогнів, гра оркестру й радісні погляди юних пар підкреслюють трагічну ізольованість поета, який стоїть осторонь («наче заклятий»).
Його плач — це не заздрість до чужого багатства, а невимовний жаль за своєю безцінною молодістю, розтоптаною казарменим чоботом без слави й без пригод.
Шевченко передає трагедію митця, насильно відірваного від повноти життя й приреченого дивитися на чуже свято крізь тюремні грати.
Теми: чуже свято · згасла молодість · самотність серед натовпу · контраст радості й сліз · оренбурзьке заслання