Ой гляну я, подивлюся
На той степ, на поле;
Чи не дасть бог милосердий
Хоть на старість волі.
Пішов би я в Україну,
Пішов би додому,
Там би мене привітали,
Зраділи б старому,
Там би я спочив хоч мало,
Молившися богу,
Там би я… Та шкода й гадки,
Не буде нічого.
Як же його у неволі
Жити без надії?
Навчіть мене, люде добрі,
А то одурію.
Перша половина 1848, Орська кріпость
Щемливий ліричний вірш про погляд у безмежний чужий степ, очікування вісточки з України та гнітюче усвідомлення безвиході заслання.
Написано під час зимівлі на острові Косарал в Аральському морі наприкінці 1848 року.
Поет жив у примітивній очеретяній мазанці або казармі разом із матросами й солдатами, страждаючи від цинги, холоду та відсутності листів від рідних і друзів із Києва та Петербурга.
Коломийковий розмір із чергуванням жіночих і чоловічих рим; характерне для народної пісні синтаксичне членування з виразними паузами.
Візуальний простір твору будується на контрасті між неозорим степом і тісною внутрішньою самотністю споглядача.
Степ у творі постає не просто географічним тлом, а метафорою мертвого, німого простору, який поглинає надії бранця.
Очікування листа чи вісточки з рідного краю перетворюється на виснажливу психологічну драму: розлука відчувається як повільне вмирання душі.
Шевченко віртуозно передає перехід від наївного сподівання на чудо до тихої резиґнації та прийняття власного фатуму.
Теми: степовий пейзаж · очікування вістки · туга за Україною · самотність вигнанця · фольклорна пісенність