Росли укупочці, зросли;
Сміятись, гратись перестали.
Неначе й справді розійшлись!..
Зійшлись незабаром. Побрались;
І тихо, весело прийшли,
Душею-серцем неповинні,
Аж до самої домовини.
А меж людьми ж вони жили!
Подай же й нам, всещедрий боже!
Отак цвісти, отак рости,
Так одружитися і йти,
Не сварячись в тяжкій дорозі,
На той світ тихий перейти.
Не плач, не вопль, не скрежет зуба
Любов безвічную, сугубу
На той світ тихий принести.
25 іюня [1860, С.-Петербург]
Вершинний шедевр інтимної та філософської лірики Шевченка — зворушливий гімн подружній вірності, духовному поєднанню двох душ та гідному переходу у вічність.
Вірш написаний 25 червня 1860 року в Петербурзі. Це період, коли Шевченко палко сподівався поєднати свою долю з Ликерою Полусмаковою і створити родину.
Попри те, що особисте щастя поета так і не здійснилося, він створив один із найсвітліших і найглибших текстів про ідеал сімейної любові у світовій поезії.
Чотиристопний ямб із багатством пірихіїв і спондеїв, що створює надзвичайно спокійну, теплу, сповідальну інтонацію.
Композиція розвивається від дитячих ігор у парі до дорослого кохання, старості й спільної тихої смерті.
Шевченко зображує любов не як палку раптову пристрасть, а як повільне, благословенне зростання разом — від колиски до сивини.
Ключове прохання твору звернене до Бога: не про багатство чи почесті, а про те, щоб «жити, серцем жити / І друг подруга любити, / Полягти укупочці / І в рай перейти укупочці».
Цей текст є вираженням найвищої християнської та людської етики Шевченка: єдність у добрі й любові є єдиною перемогою над смертю і порожнечею буття.
Теми: подружня любов · єдність душ · ідеал родинного щастя · перехід у вічність · світла печаль