Росли укупочці, зросли;
Сміятись, гратись перестали.
Неначе й справді розійшлись!..
Зійшлись незабаром. Побрались;
І тихо, весело прийшли,
Душею-серцем неповинні.
Аж до самої домовини.
А меж людьми ж вони жили!
Подай же й нам, всещедрий Боже!
Отак цвісти, отак рости,
Так одружитися і йти,
Не сварячись в тяжкій дорозі,
На той світ тихий перейти.
Не плач, не вопль, не скрежет зуба —
Любов безвічную, сугубу
На той світ тихий принести.
Зворушливий гімн подружній вірності, святості тихого родинного кохання та щира молитва про збереження чистоти людських сердець до останнього подиху.
Вірш написаний 25 червня 1860 року в Санкт-Петербурзі, коли поет ще плекав надію на створення власної сім'ї та спокійне життя в Україні.
Шевченко все життя мріяв про тихий родинний затишок, вважаючи взаємну повагу й любов чоловіка й дружини найбільшим земним даром від Бога.
Поезія належить до найчистіших перлин пізньої інтимно-філософської лірики, позбавленої будь-якого пафосу чи дидактизму.
Чотиристопний ямб із плавним перехресним римуванням; ніжний, просвітлений лад оповіді, схожий на тиху сповідь або благословення.
Проста й водночас досконала композиція: від спогаду про дитячу спільність до зрілого єднання й молитовного погляду у вічність.
Образ пари, що «росла укупочці» і зуміла пронести любов крізь усі життєві негоди, втілює шевченківський ідеал моральної гармонії людини на землі.
Поет благає не багатства чи слави, а «непопорочного серця» та єдиної душі до самої домовини: «Подай же нам укупі жить, людей і господа любить...».
Цей твір показує світлу, сонячну грань душі Кобзаря, яка навіть після десятиліть страждань зберегла ніжність і здатність благословляти земне буття.
Теми: подружня вірність · ідеал родинного щастя · молитва за любов · чистота серця · пізня просвітлена лірика · єдність душ до смерті