Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє,
Радіють люде, що одпочинуть,
А я дивлюся… і серцем лину
В темний садочок на Україну.
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває.
Чорніє поле, і гай, і гори,
На синє небо виходить зоря.
Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.
Чи ти зійшла вже і на Украйні?
Чи очі карі тебе шукають
На небі синім? Чи забувають?
Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб і не чули.
Друга половина 1847, Орська кріпость
Лірична медитація вечірнього супокою, де степовий присмерк пробуджує пекучу тугу за рідною Україною та болісне питання про незгасну пам'ять близьких.
Створено у другій половині 1847 року в Орській фортеці в Оренбурзькому краї після виснажливих днів гарнізонної муштри під наглядом фельдфебелів.
Самотність серед чужого пустельного ландшафту спонукала Шевченка фіксувати найтонші порухи душі у крихітних саморобних зошитах, які поет старанно зшивав і ховав.
Чотиристопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих рим та пірихіями створює плавний, повільний мелос присмеркового роздуму.
Динаміка вірша розвивається від споглядального пейзажу (сонце заходить, поле німіє) до експресивного ліричного монологу-звернення до вечірньої зорі.
Природа постає у вірші психологічним дзеркалом душевного стану ліричного героя: спокій світу лише загострює внутрішній біль самотнього вигнанця.
Образ зорі функціонує як сакральний медіатор між чужиною та батьківщиною; споглядання того самого неба створює ілюзію миттєвого подолання просторової розлуки.
Фінал вірша виражає драматичну амбівалентність: бажання знати, що про нього пам'ятають, змінюється трагічним побажанням вічного забуття, аби не ятрити серця дорогих людей власною недолею.
Теми: вечірня медитація · ностальгія · образ вечірньої зорі · неволя та самотність · пам'ять серця