Тарасова ніч (друга редакція)
На розпутті кобзар сидить
Та на кобзі грає;
Кругом хлопці та дівчата —
Як мак процвітає.
Грає кобзар, приспівує,
Вимовля словами,
Як москалі, орда, ляхи
Бились з козаками;
Як збиралась громадонька
В неділеньку вранці;
Як ховали отамана
В зеленім байраці.
Грає кобзар, виспівує —
Аж лихо сміється…
“Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться.”
“Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Україна —
Така її доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Ніхто її не рятує…
Козачество гине;
Гине слава лицарськая,
Немає де дітись;
Виростають нехрещені
Козацькії діти;
Кохаються невінчані;
Без попа ховають;
Запродана жидам церков,
В церков не пускають!
Як та галич поле крив,
Ляхи, уніати
Налітають — нема кому
Порадоньки дати.
Обізвався Наливайко —
Не стало кравчини!
Обізвавсь козак Павлюга
За нею полинув!
Обізвавсь Тарас Трясило
Волю рятувати,
Обізвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!
Вже не три дні, не три ночі
Б’ється пан Трясило.
Од Лимана до Трубайла
Трупом поле крилось.
Ізнемігся наш Трясило,
Тяжко зажурився,
А поганець Конецпольський
Тому звеселився;
Зібрав шляхту всю докупи
Та й ну частовати.
Зібрав Тарас козаченьків —
Поради прохати:
“Отамани товариші,
Брати мої, діти!
Дайте мені порадоньку,
Що будем робити?
Бенкетують вражі ляхи —
Наше безголов’я”.
“Бенкетують, препогані
Собі на здоров’я!
Нехай, кляті, бенкетують,
Поки сонце зайде,
А ніч-мати дасть пораду, —
Козак ляха знайде”.
Лягло сонце за горою,
Зірки засіяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхів обступали.
Як став місяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки —
Нікуди втікати!
Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Встало сонце — ляшки-панки
Покотом лежали.
Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли круки з поля
Та ляшеньків їсти.
Налетіли гайворони
Вельможних будити…
Зібралося козачество
Богу помолитись.
Закрякали гайворони,
Виймаючи очі,
Заспівали козаченьки
Пісню тії ночі,
Тії ночі кривавої,
Що славною стала
Тарасові, козачеству,
Ляхів що приспала.
Над річкою, в чистім полі,
Могила чорніє;
Де кров текла козацькая,
Трава зеленіє.
Сидить крячок на могилі
Та з голоду кряче…
Згада козак колишнеє,
Згада та й заплаче!»
Умовк кобзар, сумуючи:
Щось руки не грають.
Кругом хлопці та дівчата
Слізоньки втирають.
Пішов кобзар по улиці —
З журби як заграє!
Кругом хлопці навприсядки,
А він вимовляє:
“Нехай буде отакечки!
Сидіть, діти, у запечку,
А я з журби та до шинку,
Найду в шинку свою жінку,
Найду жінку, почастую,
Та з ворогів покепкую”.
6 листопада 1838, Петербург