То так і я тепер пишу
Тарас Шевченко
Привикне, кажуть,
собака за возом бігти,
то біжить і за саньми.
То так і я тепер пишу:
Папір тілько, чорнило трачу…
А перш! Єй-богу, не брешу!
Згадаю що чи що набачу,
То так утну, що аж заплачу.
І ніби сам перелечу
Хоч на годину на Вкраїну,
На неї гляну, подивлюсь,
І, мов добро кому зроблю,
Так любо серце одпочине.
Якби сказать, що не люблю,
Що я Украйну забуваю
Або лукавих проклинаю
За те, що я тепер терплю,—
Єй-богу, братія, прощаю
І милосердому молюсь,
Щоб ви лихим чим не згадали;
Хоч я вам кривди не робив,
Та все-таки меж вами жив,
То, може, дещо і осталось.
Кінець 1847, Орська кріпость
Про вірш
Іронічно-гірка поетична рефлексія про звичку виливати сердечний біль у нелегальних віршах на засланні як про єдиний порятунок від отупіння й розпачу.
Історія
Написано наприкінці 1847 року в Орській фортеці на завершення одного з розділів першої «захалявної книжечки».
Поет змушений вести подвійне життя: вдень марширувати під палючим сонцем на плацу, а вночі крадькома мережати рядки на клаптиках паперу.
Форма
Вільний ямб із розмовною інтонацією, що спирається на народну приказку («Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то біжить і за саньми...»).
Синтаксис позначений парадоксальним поєднанням гіркого сарказму та щемливої ліричної ніжності.
Як читати
Шевченко застосовує нищівну самоіронію, аби захистити вразливу душу від казарменого знущання та байдужості оточення.
Писання постає не як свідомий естетичний акт, а як невідворотний інстинкт серця, що не може звикнути до рабської німоти.
Поет показує, що навіть у найжахливіших умовах творчість залишається останнім прихистком людської гідності.
Теми: поетична сповідь · самоіронія засланця · нездоланність слова · казармені будні · духовний захист