У нашім раї на землі

Тарас Шевченко

У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Бувая, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої,
Що в мир наш бога принесла…

Тепер їй любо, любо жити.
Вона серед ночі встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на його надивитись,
Наговоритись. – Це моє!
Моє! – І дивиться на його,
І молиться за його богу,
І йде на улицю гулять
Гордіше самої цариці.
Щоб людям, бачте, показать
Своє добро. – А подивіться!
Моє найкраще над всіми! –
І ненароком інший гляне.
Весела, рада, боже мій!
Несе додому свого Йвана.
І їй здається, все село
Весь день дивилося на його,
Що тілько й дива там було,
А більше не було нічого.
Щасливая!..

Літа минають.

Потроху діти виростають,
І виросли, і розійшлись
На заробітки, в москалі.
І ти осталася, небого.
І не осталося нікого
З тобою дома. Наготи
Старої нічим одягти
І витопить зимою хату.
А ти нездужаєш і встати,
Щоб хоч огонь той розвести.
В холодній молишся оселі
За їх, за діточок.

А ти,

Великомученице! Села
Минаєш, плачучи, вночі.
І полем-степом ідучи,
Свого ти сина закриваєш.
Бо й пташка іноді пізнає
І защебече: – Он байстря
Несе покритка на базар.

Безталанная! Де ділась
Краса твоя тая,
Що всі люде дивувались?
Пропала, немає!
Все забрала дитиночка
І вигнала з хати,
І вийшла ти за царину,
З хреста ніби знята.
Старці тебе цураються,
Мов тії прокази.
А воно таке маленьке,
Воно ще й не лазить.
І коли-то воно буде
Гратись і промовить
Слово мамо. Великеє,
Найкращеє слово!
Ти зрадієш; і розкажеш
Дитині правдиво
Про панича лукавого,
І будеш щаслива.
Та не довго. Бо не дійде
До зросту дитина,
Піде собі сліпця водить,
А тебе покине
Калікою на розпутті,
Щоб собак дражнила,
Та ще й вилає. За те, бач,
Що на світ родила.
І за те ще, що так тяжко
Дитину любила.
І любитимеш, небого,
Поки не загинеш
Межи псами, на морозі
Де-небудь під тином.

Перша половина 1849, Косарал

Про вірш

Величний гімн материнській любові та водночас болісний плач над трагедією матері-покритки, чию дитину ламає жорстоке кріпосницьке суспільство.

Історія

Написано влітку 1849 року на Косаралі. Шевченко створив один із найвеличніших творів світової літератури про материнство.

Образ української матері з дитям на руках поєднується тут із сакральним образом Богородиці, стаючи вершиною гуманістичної філософії поета.

Твір було внесено до «Малої книжки» і згодом доопрацьовано для «Більшої книжки».

Форма

Драматичний вірш-диптих, написаний чотиристопним ямбом із глибокою емоційною амплітудою від ніжності до пророчого гніву.

Композиція будується на різкому контрасті між райською святістю материнства та пеклом кріпацького існування.

Як читати

Поет проголошує безсмертну істину: «Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим». У цьому образі зосереджено всю красу й гармонію земного буття.

Проте ця краса беззахисна: якщо мати — покритка або безправна кріпачка, її чекають людський глум, поневіряння під чужими тинами та жебрацька торба.

Дитя, що виростає байстрюком, піде в москалі або загине в наймах, що перетворює земний рай на пекло кріпосницького насильства, яке Шевченко палко проклинає.

Теми: велич материнства · мати з немовлям · трагедія покритки · кріпацьке пекло · священна жіночність

Усі поети