У нашім раї на землі (скорочено)

Тарас Шевченко

Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся.
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої,
Що в мир наш бога принесла…
Тепер їй любо, любо жити.
Вона серед ночі встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на його надивитись.
Наговоритись. “Це моє! Моє!” —
І дивиться на його,
І молиться за його богу,
І йде на улицю гулять
Гордіше самої цариці,
Щоб людям, бачте, показать
Своє добро. “А подивіться!
Моє найкраще над всіми!”
І ненароком інший гляне.
Весела, рада, боже мій!
Несе додому свого Йвана.
І їй здається, все село
Весь день дивилося на його.
Що тілько й дива там було,
А більше не було нічого. Щасливая!..
Літа минають.
Потроху діти виростають,
І виросли, і розійшлись
На заробітки, в москалі.
І ти осталася, небого.
І не осталося нікого
З тобою дома.
Наготи Старої нічим одягти
І витопить зимою хату.
А ти не здужаєш і встати.
Щоб хоч огонь той розвести.
В холодній молишся оселі
За їх, за діточок.
А ти.
Великомученице?
Села Минаєш, плачучи, вночі.
І полем, степом ідучи,
Свого ти сина закриваєш.
Бо й пташка іноді пізнає
І защебече: “Он байстря
Несе покритка на базар”.
Безталанная! де ділась
Краса твоя тая.
Що всі люде дивувались?
Пропала, немає!
Все забрала дитиночка
1 вигнала з хати,
І вийшла ти за царину,
З хреста ніби знята.
Старці тебе цураються,
Мов тії прокази.
А воно таке маленьке,
Воно ще й не лазить.
І коли-то воно буде
Гратись і промовить
Слово мамо. Великеє,
Найкращеє слово!
Ти зрадієш; і розкажеш
Дитині правдиво
Про панича лукавого,
І будеш щаслива.
Та недовго.
Бо не дійде
До зросту дитина,
Піде собі сліпця водить,
А тебе покине
Калікою на розпутті,
Щоб собак дражнила,
Та ще й вилає.
За те, бач.
Що на світ родила.
І за те ще, що так тяжко
Дитину любила.
І любитимеш, небого.
Поки не загинеш
Межи псами, на морозі,
Де-небудь під тином.

Про вірш

Глибокий філософсько-елегійний гімн святості материнства та проникливе співчуття трагічній недолі матері-кріпачки, чия дитина приречена на тяжке панщинне рабство.

Історія

Вірш написаний у 1849 році під час Аральської експедиції (на острові Косарал) і переписаний до «Більшої книжки» у Петербурзі 1858 року.

Шевченко підсумував у цьому тексті свої багаторічні роздуми про жінку-матір як найпрекрасніше божественне створіння на землі.

Твір зафіксував нещадну правду кріпосницького ладу, де навіть найчистіша материнська радість отруєна свідомістю того, що вигодуване немовля відберуть у пани або заберуть у рекрути.

Форма

Чотиристопний ямб із майстерним інтонаційним переходом від світлої піднесеної мадоннівської оди до гіркої соціальної елегії-передбачення.

Композиція будується на розгортанні двох контрастних картин: сяюче щастя молодої матері над колискою дитини та її майбутня старість у злиднях під тином.

Як читати

Апофеоз материнства у рядках «Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим...» підносить селянку до рангу ренесансної Богородиці.

Трагізм полягає у незворотності кріпацького вироку: мати молиться за дитину, а суспільство готує їй кайдани, батоги й безправну загибель.

Шевченко показує, що справжній земний рай руйнується не природою, а антилюдяним соціальним устроєм, заснованим на рабовласництві.

Теми: святість материнства · образ молодої матері-селянки · трагедія кріпацької дитини · соціальне прозріння · зруйнований земний рай · аральська засланська лірика

Усі поети