Умре муж велій в власяниці.
Не плачте, сироти, вдовиці,
А ти, Аскоченський, восплач
Воутріє на тяжкий глас.
І Хомяков, Русі ревнитель,
Москви, отечества любитель,
О юбкоборцеві восплач.
І вся о Р у с с к а я б е с е д а,
Бо глас єдиний ісповєдуй
Свої гріхи.
І плач! і плач!
17 іюня [1860 С.-Петербург]
Убивча політична сатира на смерть вищого церковного ієрарха, у якій поет зриває маску святості з імперського духівництва й викриває його духовне лицемірство.
Написано наприкінці червня 1860 року в Петербурзі. Приводом стали чутки про хворобу й можливу смерть митрополита Московського Філарета (Дроздова) — головного ідеолога офіційного православ'я та цензури.
Шевченко ненавидів царську церкву як один із найжорстокіших інструментів поневолення українського народу та освячення кріпосного рабства.
Чотиристопний ямб із різкою іронічною стилізацією під церковнослов'янський панегірик («муж велій», «в власяниці», «во плачі»).
Композиція будується на саркастичному зниженні образу від псевдосвятості до гротескної бісівської радості в пеклі.
Шевченко пародіює офіційні поминальні славослів'я: за зовнішнім аскетизмом власяниці ховалася ненаситна жадоба золота, чинів і влади над душами людей.
Кульмінація вірша — сцена в потойбіччі: замість ангелів душу померлого архієрея з радісним реготом зустрічають чорти, оскільки все його життя було служінням брехні.
Поет засуджує союз корони й вівтаря, наголошуючи, що служіння земному тирану є найбільшою зрадою Христа.
Теми: антиклерикальна сатира · викриття митрополита Філарета · фальшива святість · союз церкви і самодержавства · пекельна відплата