Якби з ким сісти хліба з’їсти
Тарас Шевченко
Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі…
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
Або… Ні. Треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині. Пшениця, жито
На добрім сіялись лану,
А люде так собі пожнуть
І скажуть: «Десь його убито,
Сердешного, на чужині…»
О горе, горенько мені!
4 ноября [1860, С.-Петербург]
Про вірш
Щемлива мініатюра про нестерпний тягар душевної самотності, де поет зізнається, що для щастя людині потрібна лише одна споріднена душа, з якою можна щиро розділити хліб і слово.
Історія
Вірш написаний 5 листопада 1860 року в Петербурзі. Шевченко проводив довгі самотні осінні вечори у своїй холодній академічній майстерні.
Хвороба змушувала його годинами сидіти в спокої, і відсутність поруч близької людини посилювала відчуття повної ізоляції в галасливому столичному місті.
Форма
Чотиристопний ямб із багатством пісенних розмовних інтонацій, простий і прозорий за будовою.
Усього 10 рядків, де гранична простота лексики досягає колосальної сили емоційного впливу.
Як читати
Шевченко зводить усі життєві потреби людини до найпростіших, архетипних речей: з'їсти хліба, промовити щире слово, вилити сльози й заснути без тривоги.
Самотність постає не естетичною романтичною позою, а справжньою трагедією живої душі, яка задихається без людського тепла.
Цей вірш показує Шевченка не як грізного пророка, а як глибоко вразливу, зболілу людину, чиє серце прагло звичайного родинного співчуття.
Теми: трагедія самотності · цінність щирого слова · туга за спілкуванням · сповідь зболеного серця · людське тепло