Якось-то йдучи уночі
Тарас Шевченко
Якось-то йдучи уночі
Понад Невою… та, йдучи,
Міркую сам-таки з собою:
«Якби-то,— думаю,— якби
Не похилилися раби…
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Була б сестра, і був би брат,
А то… нема тепер нічого…
Ні бога навіть, ні півбога.
Псарі з псарятами царять,
А ми, дотепні доїжджачі,
Хортів годуємо та плачем».
Отак-то я собі вночі,
Понад Невою ідучи,
Гарненько думав. І не бачу,
Що з того боку, мов із ями,
Очима лупа кошеня —
А то два ліхтаря горять
Коло апостольської брами.
Я схаменувся, осінивсь
Святим хрестом і тричі плюнув
Та й знову думать заходивсь
Про те ж таки, що й перше думав.
13 ноября [1860, С.-Петербург]
Про вірш
Проникливий нічний етюд на набережній Неви, де серед холодного імперського граніту поета зігріває святий спогад про сонце, Дніпро і рідну землю.
Історія
Написано 13 листопада 1860 року в Петербурзі під час вечірньої прогулянки берегом замерзаючої Неви коло Академії мистецтв.
Шевченко почувався чужинцем у кам'яній столиці імперії; місто асоціювалося в нього з казармами, казематами й гнобленням, що загострювало тугу за теплою Україною.
Форма
Чотиристопний ямб із повільним, медитативним ритмом прогулянки та роздумів уголос.
Композиція будується на глибокому просторовому й колірному контрасті: холодний морок північного міста проти залитого сонцем дніпровського простору.
Як читати
Нева та петербурзький туман символізують духовний холод і чужість імперського середовища, яке знекровлює творчі сили митця.
Раптовий спогад про Дніпро постає як осяяння, внутрішнє тепло, що повертає поетові відчуття сенсу буття й нерозривного зв'язку зі своїм народом.
Твір підкреслює трагедію вимушеної відірваності від батьківщини митця, для якого кожен подих рідного вітру був джерелом життя.
Теми: Петербург і Нева · туга за Дніпром · спогад про Україну · чужина і самотність · внутрішнє світло