За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою.
Мов мати дитину.
Очам любо. Годиночку,
Малую годину
Ніби серце одпочине,
З Богом заговорить…
А туман, неначе ворог,
Закриває море
І хмароньку рожевую,
І тьму за собою
Розстилає туман сивий,
І тьмою німою
Оповиє тобі душу,
Й не знаєш, де дітись,
І ждеш його, того світу,
Мов матері діти.
Дивовижна за живописною витонченістю пейзажно-філософська мініатюра про оманливу вечірню красу й раптове настання тривожної пітьми, що ятрить самотнє серце.
Вірш написаний Шевченком 1849 року під час перебування на острові Косарал у ході наукової Аральської описової експедиції.
Перебуваючи серед безкрайніх суворих вод Аралу й пустельних берегів, засланий поет-художник гостро переживав зміну природних стихій, переносячи свої колористичні спостереження живописця в поетичний текст.
Твір увійшов до «Малої книжки» як зразок найтоншого психологічного пейзажу в українській поезії XIX століття.
Плавний чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, перехресним римуванням і вишуканою звукописною оркестровкою голосних («о», «у»), що створює ефект опускання темряви.
Двочастинна контрастна композиція: перша частина — світла ідилія заходу сонця у рожевих пеленах; друга частина — насування чорного туману й холодної нічної тривоги.
Образ хмароньки, що стелить поли золоті, немов мати дитину купає в сонці, є архетипним материнським символом затишку й небесної гармонії.
Раптовий наступ темряви й ворожого туману слугує прозорою метафорою реального людського буття, де спокій і щастя миттєво поглинаються життєвою безпросвітністю.
Психологічний стан ліричного героя, який «німо жде світла», відтворює драму політв'язня, що прагне духовної надії посеред суцільного мороку деспотизму.
Теми: вечірній пейзаж і захід сонця · наступ темряви і туману · душевна тривога самотності · живописність поетичного образу · аральський період заслання · очікування світанку