Заворожи мені, волхве
Тарас Шевченко
Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий!
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Боюся ще погорілу
Пустку руйнувати,
Боюся ще, мій голубе,
Серце поховати.
Може, вернеться надія
З тією водою
Зцілющою й живущою,
Дрібною сльозою —
Може, вернеться з-за світа
В пустку зимувати,
Хоч всередині обілить
Горілую хату.
І витопить, і нагріє,
І світло засвітить…
Може, ще раз прокинуться
Мої думи-діти.
Може, ще раз помолюся,
З дітками заплачу.
Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу…
Стань же: братом, хоч одури.
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім’я розбити??!
13 декабря 1844,
С.-Петербург
Про вірш
Поетична медитація-звернення до язичницького віщуна-волхва з благанням відкрити майбутнє та навчити покірності долі у світі неправди.
Історія
Вірш написано в Петербурзі наприкінці 1844 року. Шевченко звертається до образу давньоруського віщуна (волхва), протиставляючи правічну народну мудрість лукавій імперській цивілізації.
Твір перегукується з пушкінською «Песнью о вещем Олеге», проте в Шевченка образ волхва має суто український, тужливий і пророчий вимір.
Залишився в чорнових автографах як свідчення пошуку вищих орієнтирів перед прийняттям доленосних життєвих рішень.
Форма
Риторичне віршоване звернення-монолог; чотиристопний ямб із багатим асонансом та внутрішніми римами.
Архаїзована лексика («волхве», «віщун», «віститель»), що створює атмосферу таємничого пророчого обряду.
Як читати
Шевченко просить чарівника ворожити не про багатство чи легку долю, а про правду серця: поет готовий терпіти муки, аби лише знати, що його шлях праведний.
Волхв символізує зв'язок поколінь і духовну пам'ять прадавньої Русі-України, яка ще пам'ятала свободу до приходу царів і панів.
Благання «заворожи, щоб не плакав» свідчить про крайню межу душевного виснаження поета, котрий щодня спостерігає кривду й безсилля оточення.
Теми: звернення до волхва · пошук правди · пророцтво долі · духовна втома · архаїчна символіка