До берегів уквітчано-зелених
Пригнали човен мій буруни злі.
Шепоче очерет: спочинь на сій землі.
Спали човни. — Спини свій льот шалений.
Зійди, замкнись у кришталевій вежі,
В обіймах вроди пий вино-життя...
Спочинь... Засни... Тут спокій, забуття.
А там — за хвилями — страждання і пожежі...
Але сестриця — чайка білокрила
Над морем зойкнула: "Я гину... ти борись!".
Примчався вихор-брат... Вітрила нап'ялись.
— Вперед! Завжди вперед несіть мене, вітрила!
Експресивний романтичний гімн революційному пориву, безкомпромісній боротьбі та свідомому відкиданню спокусливого міщанського затишку задля самопожертви в бурхливому історичному океані.
Поезія постала в епоху колосальних соціально-політичних катаклізмів та Української революції 1917—1921 років, коли Василь Еллан-Блакитний постав як один із лідерів української партії лівих есерів (боротьбистів) і трибун революційного відродження.
Твір відображає драматичний момент духовного вибору української молоді між відстороненим естетизмом, втечею в інтелектуальну «башту зі слонової кістки» та жертовним кидком у вир боротьби. Для Блакитного цей вибір був остаточним: він присвятив себе служінню революційній дії, свідомо зневажаючи фізичну небезпеку та власну слабкість.
Вірш є модифікацією сонетної або сонетоїдної форми (12 рядків із внутрішнім поділом на розгорнуту оповідну експозицію, спокусу та раптовий вольовий злам), написаний переважно шестистопним ямбом (олександрійським віршем) із цезурою після третьої стопи, що місцями змінюється п'ятистопними пульсаціями. Римування перехресне та кільцеве з точними чоловічими й жіночими клаузулами.
Динаміка досягається за рахунок різких синкоп, виразних пауз-тире, прямої мови та контрастного переходу від заколисливої плинної інтонації перших рядків до карбованого окличного наказу у фіналі.
В основі твору лежить архетипний сюжет мандрівника серед морської стихії (гомерівський мотив Одіссея та сирен, трансформований романтичною традицією Байрона, Шеллі й Франка). «Уквітчано-зелені береги» та «кришталева вежа» уособлюють спокусу пасивного щастя, філістерського миру й естетизованого забуття, що протиставляються стихії обов'язку.
Образ «кришталевої вежі» виступає чіткою метафорою декадентського ескапізму та чистого мистецтва («l'art pour l'art»), яке ліричний герой відкидає як зраду тих, хто страждає. Риторичний заклик очерету «спали човни» деконструюється: спочинок тлумачиться не як порятунок, а як духовна смерть і капітуляція перед фатумом.
Символіка чайки-сестриці, яка кличе на допомогу («Я гину... ти борись!»), персоніфікує образ скривдженої батьківщини чи народу в огні пожеж, пробуджуючи моральну відповідальність борця. Фінальний акорд — союз із вітром-братом («Вперед! Завжди вперед...») — маркує тріумф активізму та віталістської волі над розпачем і затишком.
Теми: громадянський вибір · революційний пафос · подолання спокуси · жертовність і боротьба · віталізм