Вже не прийма земля настирливих дощинок;
Все більше в калюжах шматків небес;
І серед листу жовтого воскрес
Буянням трав пригноблений барвінок.
У хмарах трублять сурми журавлині.
Гаї скидають шати золоті,
І пишно грає барвою на самоті
Зелена хвоя юної ялини.
Тендітні руки вогняного Змія
Все рідше пестять персоньки Землі…
В кирею з сивої імли
Вона вгорнулася, зітхає і німіє…
Витончений пантеїстичний етюд пізньої осені, сповнений меланхолійної чуттєвості, космогонічного драматизму та тихого згасання природних життєвих сил.
Твір належить до дореволюційного масиву лірики Еллана-Блакитного, коли поет навчався в Київському комерційному інституті та водночас входив до чернігівських і київських модерністських літературних кіл.
Поезія відображає період творчого діалогу автора з поетикою символізму та раннього неоромантизму. Усамітнений характер світосприйняття поета під час студій і прогресуюча хвороба формували особливу чутливість до мікрозмін у природі, де згасання літнього тепла асоціювалося із загальною втомою культури й виснаженням життєвої субстанції напередодні великих зламів.
Вірш складається з трьох чотиривіршів (катренів). Перша строфа написана переважно п'ятистопним ямбом із пірихіями та кільцевим римуванням (АббА). У подальших строфах автор вільно варіює довжину рядків (поєднуючи п'ятистопний і чотиристопний ямб), застосовуючи перехресне (аБаБ) та охопне римування, що руйнує академічну суворість і створює ефект сповільненого дихання.
Фонічна фактура вирізняється м'яким звукописом (алітерації плавних сонорних «р», «л», «н»), що імітує шум дощу, шелест сивої імли та осінню безгомінь.
Твір розгортається крізь призму витонченого міфопоетичного паралелізму. Земля представлена не просто як природний ландшафт, а як живе тіло жіночої сутності (архетип Великої Матері), чиї «персоньки» перестають відчувати пестощі сонця. Сонячне проміння метафоризується в архаїчно-фольклорному образі «вогняного Змія», що надає камерній мініатюрі масштабного міфічного виміру шлюбу Неба і Землі.
Контраст колористичних домінант — «листи жовті», «шати золоті» та «сива мла» на противагу «буянню трав» і стійкій «зеленій хвої юної ялини» — унаочнює філософію діалектичної стійкості життя посеред тотального вмирання. Барвінок, що пробивається крізь відмерле листя, виступає емблемою незнищенності та тихого спротиву ентропії.
Фінальний образ Землі, яка вгортається в кирею сивої імли, зітхає й німіє, сягає глибин екзистенційного символізму. Оніміння природи — це стан медитативного передзимового сну, де туга за втраченим теплом розчиняється у фаталістичному прийнятті космічного колообігу.
Теми: пейзажна лірика · міфопоетика природи · осіннє вмирання · символізм буття · пантеїзм