Дівчинка і Ромашка
Василь Сухомлинський
Сонячним ранком маленька Дівчинка вийшла погратися на зеленій галявині. Раптом вона почула: хтось плаче...
Прислухалась. Плач долітав з-під каменя, що лежав в кінці галявини.
Нахилилась Дівчинка до каменя й питає:
— Хто там, під каменем плаче?
— Це я, Ромашка,— почувся тихий, слабкий голос. — Звільни мене, Дівчинко, гнітить мене камінь.
Відкинула Дівчинка камінь й побачила ніжну стеблинку Ромашки.
— Спасибі тобі, Дівчинко,— сказала Ромашка, зітхнувши на повні груди. — Ти звільнила мене з-під кам'яного гніту.
— Як же ти потрапила сюди, під камінь?
— Підманув мене камінь, — розповіла Ромашка. — Була я маленькою насіниною. Восени шукала теплого куточка.
Камінь дав мені притулок, обіцяв оберігати мене від холоду й спеки.
А коли я захотіла побачити сонечко, він ледве не задавив мене. Я хочу бути твоєю, Дівчинко.
— Гаразд, будь моєю, — згодилась Дівчинка.
Подружились Дівчинка і Ромашка. Щоранку Дівчинка приходила до Ромашки, і вони разом зустрічали сонечко.
— Як добре мені бути твоєю, Дівчинко,— часто говорила Ромашка.
— А коли б ти виросла у лісі або при дорозі? Якби ти була нічиєю?
— Я б померла від горя,— тихо сказала Ромашка. — Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь.
Ось той Маковий Дзвіночок — він товаришує з Сонечком.
А ось та маленька квіточка Незабудка — вона подруга Весняного вітру. Ні, квітка не могла б жити нічиєю.
Про вірш
Казка про дівчинку, яка звільняє ромашку з-під каменя, і про їхню дружбу: квітка переконана, що нічиїх квітів не буває, кожна живе завдяки чиїйсь любові. Настрій — світлий, ніжний, сповнений ранкового сонця.
Історія
Сухомлинський вважав, що любов до природи формується через особисту прив'язаність: дитина має відчути, що квітка, деревце чи пташка належать їй не як власність, а як друг, за якого вона відповідає. Ця думка проходить крізь безліч його казок для молодших школярів.
«Дівчинка і Ромашка» — одна з казок, у яких рослини говорять людськими голосами й розкривають маленьким читачам світ почуттів. Педагог створював такі тексти для бесід у «Школі радості», де діти вчилися співчувати всьому живому.
Форма
Прозова казка з персоніфікацією: Ромашка, Камінь, Маковий Дзвіночок, Незабудка, Сонечко й Весняний вітер наділені людськими рисами, а їхні назви подано з великої літери. Основу тексту становить діалог.
Композиція має дві частини: сюжетну, де дівчинка рятує квітку, і роздумову, де Ромашка пояснює закон дружби. Повтори й ласкаві звертання надають тексту м'якої, колискової інтонації.
Як читати
Камінь, що спершу обіцяв захист від холоду й спеки, а згодом ледь не задавив квітку, — виразна алегорія фальшивої опіки, яка перетворюється на гніт. Справжній захист, за Сухомлинським, не забирає сонця, а дає змогу рости.
Дружба Дівчинки й Ромашки будується на щоденному спільному зустрічанні сонця. Ця проста деталь показує, що любов вимагає постійності й уваги, а не одноразового доброго вчинку.
Фінальна думка «нічиїх квітів не буває» — поетичне узагальнення: кожна жива істота потребує зв'язку з іншими, і самотність для неї рівнозначна загибелі. Маковий Дзвіночок товаришує з Сонечком, Незабудка — з вітром, і так увесь світ постає мережею дружби й турботи.
Теми: дружба · турбота про природу · свобода і гніт · потреба в любові · краса природи