Дві сторінки книги
Василь Сухомлинський
На столі лежала велика, красива книга.
В ній писалося про Великого й Мудрого.
Особливо гарна була Титульна Сторінка.
На ній золотими літерами була написана назва книги. Під назвою намальовано мармуровий пам'ятник Великому й Мудрому, написано його ім'я, а з самого низу вставало намальоване сонце.
Загордилась Титульна Сторінка, каже:
— Усі інші сторінки — ніщо проти мене. У мені вся краса. Люди тільки тому й читають цю книгу, що перша сторінка така гарна.
Почула ці похваляння Остання Сторінка й каже:
— Хай прочитають люди й самі скажуть, що хорошого в цій книзі.
Приходили люди — ті, що вирощують хліб і створюють машини,— читали книгу й говорили:
— Титульна сторінка красива, а книга пуста.
І перестали відкривати книгу. Остання Сторінка й говорить:
— Про Великого й Мудрого і книга повинна бути мудра. Хай нікого не обдурює красива Титульна Сторінка.
Про вірш
Алегорична казка про пихату Титульну Сторінку, яка хизується красою, і мудру Останню, що пропонує людям самим оцінити зміст: книга виявляється порожньою. Мова — про перевагу змісту над зовнішнім блиском.
Історія
Сухомлинський був пристрасним поборником читання й вважав книгу головним джерелом духовного розвитку дитини. Водночас він гостро відчував фальш показного пафосу, парадних видань і порожніх слів, за якими не стоїть живої думки.
У казці «Дві сторінки книги» легко прочитати приховану іронію щодо помпезних книжок про «Великого й Мудрого» з мармуровими пам'ятниками на обкладинках. Педагог говорить із дітьми мовою алегорії, але порушує тему, актуальну й для дорослих, — тему справжньої і вдаваної величі.
Форма
Алегорична казка-байка з персоніфікованими персонажами: Титульна й Остання Сторінки говорять і сперечаються, як люди. Їхні назви подано з великої літери, що підкреслює умовність і узагальненість образів.
Композиція побудована на протиставленні двох монологів і вироку читачів. Завершальна сентенція Останньої Сторінки виконує роль морально-дидактичного висновку, як у класичній байці.
Як читати
Опис Титульної Сторінки насичений ознаками парадності: золоті літери, мармуровий пам'ятник, намальоване сонце. Усе це — зовнішній блиск, який нічого не говорить про зміст. Її самовпевнене твердження, що книгу читають лише через гарну обкладинку, — голос порожньої пихи.
Суддями виступають люди, «що вирощують хліб і створюють машини», — прості трудівники, яких не можна обдурити позолотою. Їхній короткий вердикт «Титульна сторінка красива, а книга пуста» звучить як народна мудрість, що відкидає фальш.
Остання Сторінка формулює ключову думку: про великого й мудрого і книга має бути мудрою. Казка вчить не довіряти показній красі, шукати глибини і пам'ятати, що справжня шана до людини чи ідеї вимірюється змістом, а не оздобленням.
Теми: зміст і форма · пихатість · цінність книги · справжня і вдавана велич · правда і фальш