Говорити без дозволу не можна
Василь Сухомлинський
Є в першому класі жвавий, рухливий, дуже балакучий хлопчик Василько.
Часто він не може стримати свого хвилювання або цікавості й вихоплюється говорити.
Учителька терпляче йому пояснює:
— Коли треба тобі щось сказати — підніми руку. Як дозволю — встань і говори.
Василько добре це розуміє, та одразу ж забуває, як тільки щось його хвилює.
Якось на уроці арифметики вчителька пояснювала приклад.
Аж тут чується схвильований голос Василька:
— Маріє Іванівно, дивіться, який метелик сів на шибку!
Усі діти повертаються до вікна. На шибці сидить великий барвистий метелик.
Діти забули про приклад і розглядають метелика.
Марія Іванівна тяжко зітхає, й, насупивши брови, суворо каже Василькові:
— Ти розумієш, що говорити без дозволу не можна?
Василько добре розуміє, але не може стримати своєї думки, своїх почуттів. Вони рвуться в слово.
Наступного дня посеред уроку письма, коли всі зосереджено працювали й у класі запанувала тиша, діти аж здригнулися від тривожного Василькового шепоту:
— Маріє Іванівно, он на колодязі чийсь щоденник лежить...
— Ой, нещастя моє, — подумала вчителька, — як він побачив той щоденник аж на колодязі?"
А вголос вона сказала:
— Іди, Васильку, до дошки, постій трохи, тоді знатимеш, що без дозволу говорити не можна.
Василько став біля дошки. А в його очах були й подив, і сором. Похилив голову й простояв так до дзвінка.
Через день учителька пояснювала на дошці, як складати із букв нове слово.
Закінчивши пояснення, Марія Іванівна глянула на клас.
Василько сидить, піднявши руку, й благаючими очима дивиться на вчительку.
— Чому ти плачеш, Васильку?
— Бо говорити ж не дозволяється.
— Кажи мерщій, у чому річ, — стурбувалася вчителька.
Василько повертає голову до вікна й схвильовано каже:
— Кошеня ж... Кошенятко он яке маленьке посеред двору. Наїжачилося, страшно бідному, а собака стоїть перед ним, ось-ось кинеться на кошенятко.
— Біжи, прожени собаку... — каже вчителька.
За хвилину Василько повертається до класу з кошеням.
Про вірш
Оповідання про балакучого першокласника Василька, який, навчившись чекати дозволу говорити, плаче з піднятою рукою, бо надворі собака от-от кинеться на кошеня.
Історія
Василь Сухомлинський уважно стежив за тим, як шкільна дисципліна впливає на дитячу душу. У книжці «Серце віддаю дітям» та інших працях він застерігав, що правила не повинні гасити в дитині цікавість, безпосередність і співчуття, адже саме з них виростає людина.
Оповідання «Говорити без дозволу не можна» входить до добірки «Сергійкова квітка». Ім'я героя і вчительки Марії Іванівни роблять історію впізнаваною і близькою будь-якому першокласнику, а сама ситуація стає уроком і для педагога.
Форма
Прозова мініатюра без віршового розміру й рими, збудована на триразовому повторі: метелик на шибці, щоденник на колодязі і кошеня надворі. Кожна наступна ситуація серйозніша за попередню, а реакція Василька змінюється відповідно до засвоєного правила.
Розповідь поєднує зовнішні події з внутрішнім голосом учительки («Ой, нещастя моє»), що робить її постать живою. Фінал гранично стислий: Василько повертається до класу з кошеням, і цей образ заступає будь-яку мораль.
Як читати
Василько не може стримати своїх почуттів: вони, за словами автора, «рвуться в слово». Метелик і щоденник на колодязі показують його уважність до світу, але порушують порядок уроку. Учителька справедливо вимагає дисципліни, і покарання біля дошки залишає в очах хлопчика подив і сором.
Третій епізод перевертає ситуацію. Василько сидить із піднятою рукою і плаче — він засвоїв правило, але воно вступило в конфлікт із його співчуттям. Сцена болісна: дитина, яка вчиться слухняності, страждає, бо не може вчасно допомогти слабшому.
Відповідь учительки «Біжи, прожени собаку...» знімає напругу: правила існують для людей, а не навпаки. Сухомлинський не заперечує дисципліни, але нагадує педагогам, що найголовніше — зберегти в дитині живу душу, здатну помічати чужу біду і діяти.
Теми: дисципліна і співчуття · дитяча душа · мудрість учителя · шкільне життя · турбота про слабших