Бесіди з внучкою про хліб
Володимир Бровченко
І. НЕДОЖАТА НИВА
В серпні не брали ми в руки серпи,
Бо руки тримали зброю,
Бо наші достиглі пшеничні степи
Були тоді полем бою.
Нива — по колосу ходять зайці!
Місяць над степом стоїть в караулі.
З боку одного — наші бійці,
З другого ворог —на відстані кулі.
Нібито тихо. Тривожний ландшафт [1],
Білі хати почорніли від туги.
І не змогла гречкосійна душа
Стерпіть над хлібом наруги.
Вийшов солдат —
Степові сват —
В ніч із траншеї яруги.
Поповзом ниву розтерзану жав,
Праці віддавши і душу і тіло,
Місяця серп йому помагав,
Поки на сході задніло...
Бачить пришелець [2], щось тут не те,
І не збагнути йому, що за диво:
Звечора поле було золоте,
Нині ж простерлася вижата нива.
Бачить снопи, як бійці, на стерні,
Все те пече його, злостить і муля.
Він ще не знав, що в цій стороні
Кожна зернинка — фашистові куля.
Бою розкручувалась круговерть,
Мов розтревожений улій.
Полем ходила солдатова смерть,
Так недалеко, на відстані кулі.
Стало на світі більше вдовиць...
Хлібові трудно служивши і чесно,
Воїн лежав між снопів горілиць,
Стягнутий поясом, як перевеслом.
...Хвилі пшеничні біжать вдалину
На тому ж таки, на вічнім лану.
Внучка мені, як маленька царівна:
— Що це ти, діду, усе про війну,
А про казкове коли, про чарівне?
І, примруживши очко,
Намагається глянуть на сонце
крізь бублика рум'яного...
— Постривай, дочко.
Спершу могилку солдатську доглянемо.
II. НЕТИПОВИЙ ВИПАДОК НА МАЙДАНІ
Де сніг устелив рівність асфальту —
"Футбол" світового масштабу:
Хлопчики пороздягали пальта,
Підгилюють хліб.
Шайбу!
От футболістики, от молодці!
Ось-ось заженуть його в ворота.
Не сіячі поки що вони, не женці.
Очі горять — пара з рота.
Поряд чимало народу снує,
Кожен спішить, до "матчу" байдужий.
Підгилюють хліб, як серце моє,
Хлопчики спритні і дужі.
Булка — п'ятак, майже — за так!
— Пас! — вимагає червонощокий хлоп'як.
Шайбу! Шайбу!
...Аж тут принесло на майдан бабу.
Підкотився хліб старій до ніг,
Шукаючи захисту, ліг.
Нагнулась, взяла його в руки,
А до хлоп'ят навіть не забалакала.
Обтерла булку від снігу й грязюки
І — заплакала.
Про вірш
Драматичний диптих протиставляє священну ціну воєнного хліба, окропленого солдатською кров'ю, легковажній безпам'ятності повоєнних поколінь.
Історія
Володимир Бровченко — поет покоління дітей війни, для якого мотиви хліборобської праці, фронтової пам'яті та спокути були наскрізними у творчості 1970–1980-х років. Твір увійшов до корпусу громадянської лірики поета, де проблема спадкоємності поколінь розглядається крізь призму сакрального ставлення українця до хліба.
Вірш написано в епоху брежнєвського «застою», коли суспільне сито й урбанізація породили споживацьке ставлення до продуктів праці. Бровченко виступає тут як мораліст і хранитель народної етики, апелюючи до трагічного досвіду Другої світової війни та голоду, що закарбувалися в генетичному коді нації.
Форма
Композиційно твір побудований у формі диптиха («Недожата нива» та «Нетиповий випадок на майдані»), де частини зв'язані контрастним зіставленням минулого й сучасного. Метрична основа — різностопний анапест із переходами на амфібрахій та дольник, що передає нерівний подих розповіді, напругу бою та різку прозаїзованість міської сцени.
Римування здебільшого перехресне (абаб) із чергуванням чоловічих і жіночих рим, у кульмінаційних місцях застосовано суміжні рими та уривчасті рядки-репліки («Шайбу! Шайбу!», «...І — заплакала»). Емоційний регістр варіюється від високої скорботної балади до гострого публіцистичного реалізму.
Як читати
Перша частина («Недожата нива») міфологізує образ воїна-хлібороба, який під кулями повертається до свого первісного покликання — жати хліб. Образ солдата, що лежить «горілиць, стягнутий поясом, як перевеслом», сягає прадавніх архетипів пісні про полеглих богатирів, де снопи асоціюються з полеглими бійцями, а кожне зерно стає відплатою ворогові.
Друга частина розгортає болісну міську сцену: підлітки копають булку, мов футбольний м'яч, демонструючи моральну глухоту ситої доби. Поява літньої жінки, яка мовчки піднімає хліб і плаче, стає безсловесним, проте нищівним моральним вироком невігластву. Сльози бабусі містять у собі пам'ять про воєнні лихоліття та голодомори.
Діалог діда з онукою обрамлює цей морально-філософський урок: перш ніж дивитися на сонце «крізь бублика рум'яного», необхідно осягнути вимір жертви та доглянути братську могилу, без якої неможливе жодне світле майбутнє.
Теми: сакральність хліба · історична пам'ять · трагедія війни · зв'язок поколінь · етична відповідальність