Першоздоровкання

Жив у нас на селі коло яру
Незвичайний Роман — чарівник.
Хоч насправді, які вже там чари.
Гречкосійний собі чоловік

Мав якусь таємничу планиду —
Хто б про нього і що не казав, —
Завжди першим промовить "добридень"
Ще й рукою торкне картуза.

Щось він знав, той химерний кутчанин.
Загадаєш: от першим скажу.
Та не вийде. Романові чари
Вміють думку читати чужу.

Говорили дорослі і діти,
Так здавалось, малому, й мені,
Що кутком він ходив нарочито,
Чи вело його діло, чи ні.

Хай старе возсідає на ґанку,
Хай мале дріботить в шпориші,
Поздоровкався дядько Романко —
І світлішає в них на душі.

В школі прикрість яка чи омана,
Чи домашні тобі допечуть,
Я виходив назустріч Роману,
Щоб "добридень" від нього почуть.

Вже немовби й печалі немає,
І міняється світ на очах…
В півстоліття мені пролягає
Той Романів здоровкання шлях.

…Возвелися хороми-котеджі,
А не сліпавки із саману,
Що розпались самі чи пожежі
їх стлумили в минулу війну.

В шумовинні доби і прогресу,
Там, де знав кожен двір і сім’ю,
Я тепер призабуті адреси
По криницях старих пізнаю.

Молоде покоління — на подив.
Щось Романа не бачив… Нема.
Я по вулиці нашій проходив
Та й здоровкався з усіма.

Про вірш

Щемлива автобіографічна елегія про сільського дивака Романа, чиє незмінне першоздоровкання випромінює світло людської доброти й стає моральним орієнтиром крізь плин десятиліть.

Історія

Вірш Володимира Бровченка органічно входить до масиву його автобіографічної та медитативної лірики пізнього періоду творчості (кінця 1970-х — 1980-х років). Поет родом із Малої Виски на Кіровоградщині, і степове українське село з його колоритними постатями та звичаєвим укладом залишалося для нього постійним живильним джерелом ностальгійної рефлексії.

Твір апелює до патріархального українського етикету пошанування ближнього через звичай вітатися першим. В епоху наростаючої урбанізації та байдужості автор протиставляє суєтному міському відчуженню цілющу простоту традиційної народної культури спілкування.

Форма

Поезія написана класичним чотиристопним ямбом із пірихіями, що забезпечує оповідну плавність, інтонаційну довірливість і пісенну плинність розмовного вірша. Римування переважно перехресне (абаб) із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул.

Композиційно вірш ділиться на спогад дитинства з міфологізацією «чарівника» Романа та ліричний фінал-епілог («півстоліття потому»), де вже сам зрілий поет переймає естафету доброзичливості серед новобудов і зміненого часу.

Як читати

Центральний образ кутчанина Романа змальований крізь оптику дитячого захоплення: селянин-трудівник, «гречкосійний чоловік», наділений внутрішнім даром емпатії й безкорисливої поваги до кожної душі — від старого до дитини. Його «чари» насправді є виявом чистого серця й щирого християнсько-народного гуманізму.

Символіка «першоздоровкання» постає універсальним засобом зцілення від душевного болю та кривд: одне щире слово розсіює шкільні прикрощі й щоденний смуток. Дорога Романового вітання розгортається в метафоричний міст пам'яті через пів століття.

Фінал звучить як екзистенційне прозріння: матеріальний світ змінився (нові котеджі замість хат-сліпавок), проте духовний обов'язок людяності лишається незмінним. Не зустрівши постарілого чи вже відійлого Романа, ліричний герой сам стає продовжувачем його справи — йде селом і вітається з усіма, бережучи спадкоємність добра.

Теми: доброта і людяність · звичаєва культура селянства · пам'ять дитинства · спадкоємність поколінь · плин часу і зміни села

Усі поети