В зеніт криваво плив двадцятий вік...
Володимир Бровченко
В зеніт криваво плив двадцятий вік.
Мене згубила на базарі мати.
Тоді когось ловили. Хтось утік.
Ловці доконче мали упіймати.
Заходила облава від ріки,
Стріляли й не по-нашому кричали
Нещадні іноземні вояки
І найманці – домашні яничари.
Тоді я ще допетрати не вмів,
Що серед нас, забитих і сумирних,
Не злодіїв, не вбивць, не гендлярів —
Одвічно ловлять тільки непокірних.
Тікали. І вівчарок гавкіт злий,
Здавалося, котився лиш за мною,
Коли я, переляканий, малий,
В церковицю забивсь разом з юрмою.
Тікали в храм, в убогий той чертог,
Святим прикритись прагли омофором.
З-над вівтаря, з ікони, строгий Бог
Пронизував усіх палючим зором.
В зеніт криваво плив двадцятий вік...
Мені й тепер, мов короговки, мають
Слова, що таємничо Хтось прорік:
– Не бійсь, дитино, правди не спіймають.
Про вірш
Драматичний баладний спогад про нацистську облаву воєнних років, пережиту ліричним героєм у дитинстві, що переростає у філософське осмислення незнищенності правди та духовного захисту пригніченого народу.
Історія
Володимир Бровченко (1931–2013) належить до покоління українських митців, чиє дитинство було обпалене Другою світовою війною та окупаційним лихоліттям. Народившись на Кіровоградщині, майбутній поет на власні очі бачив облави, насильницьке вивезення молоді до Німеччини (остарбайтерів) і каральні акції, в яких брали участь як регулярні окупаційні війська, так і колаборанти («домашні яничари»). Цей дитячий травматичний досвід став наскрізним нервом багатьох його автобіографічних і рефлексивних віршів.
Твір постає зрілим пізнішим переосмисленням воєнної дійсності, коли часова дистанція дозволила трансформувати конкретно-історичний жах провінційного базару в універсальну трагедію «кривавого зеніту» двадцятого століття. Поезія вписується у пласт антитоталітарної та історіософської української лірики пізньорадянського та постколоніального періоду, де колишній підневільний хлопчик осягає природу державного насильства, спрямованого на знищення людської гідності та духовної свободи.
Форма
Вірш написано класичним п'ятистопним ямбом із перехресним римуванням (АбАб) та чергуванням чоловічих і жіночих клаузул. Прозора строфічна структура у поєднанні з чіткою метричною пульсацією створює ефект зосередженого речитативу, де карбується кожна деталь — від метушні базарної площі до благоговійної тиші вівтаря.
Евфонічна організація вірша майстерно використовує алітерації свистячих та шиплячих («стріляли», «не по-нашому кричали», «нещадні», «яничари»), що імітують чужорідну какофонію насилля, яка різко контрастує з урочистим, розлогим вокалізмом кінцівки, де домінують чисті асонанси [о], [а], [і] («Не бійсь, дитино, правди не спіймають»).
Як читати
Центральна сюжетна колізія розгортається між профанним, охопленим насильством простором ринку («облава від ріки», гавкіт вівчарок, стрілянина) та сакральним локусом «церковиці» — убогого чертога, що править за останній прихисток переслідуваних. Храм у поезії стає просторовою реалізацією ідеї Покрови: люди інстинктивно шукають порятунку під «святим омофором», тікаючи від хижаків, що втілюють безжальну механіку людиноловства.
Проникливий дитячий погляд поступово знімає оману з соціальної підоснови терору: «не злодіїв, не вбивць, не гендлярів — одвічно ловлять тільки непокірних». Тут звучить глибока етична та національна антитеза між «забитими й сумирними» та катами, серед яких поет з особливою гіркотою виокремлює «домашніх яничарів» — вічний символ колабораціонізму і зради власної крові.
Кульмінацією твору є богословсько-екзистенційний акорд: суворий погляд Христа з ікони з-над вівтаря трансформується у внутрішній голос трансцендентної Надії. Образ «короговок», що мають крізь десятиліття, надає фінальному завіту сакральної незнищенності: емпірична жертва може бути схоплена чи страчена, проте абсолютна онтологічна Правда перебуває поза межами досяжності будь-яких ловців.
Теми: історична пам'ять · трагедія війни · сакральний захист і віра · незнищенність правди · яничарство і зрада · досвід тоталітаризму