А він стояв тоді понуро;
І руки зв'язані іззаду...
І тільки місяць коло муру
Скликав сестер своїх на раду.
В очах байдужість і покора...
І тихо:
—Дайте докурити.
А ще за мить—лицем угору
Лежав він, кулею забитий.
Давно було... Було багато...
І в мене-ж кров—не як у риби...
Ну чим-же, чим я винуватий.
Що трошки, тільки трошки схибив...
Хотів у лоб...
Тряслися руки...
А за стіною степ широкий.
Пустить?
Та я-ж чекіст...
Ах, муки!..
І це страшне, розбите око...
Гранично лаконічна, психологічно напружена сповідь чекіста про розстріл беззбройної людини, де мимовільне здригання руки й спотворене око вбитого стають вічним тягарем непрощеної провини.
Вірш належить до найпронизливіших зразків ранньої лірики Дмитра Фальківського, де автор безпосередньо трансформує власний травматичний досвід доби «червоного терору». Працюючи в органах ЧК під час кривавого протистояння в Україні, Фальківський на власні очі бачив механіку конвеєрних розстрілів, що залишили невиліковний слід у його психіці та спричинили глибоку душевну кризу.
У тогочасній радянській літературі 1920-х років тема чекістських страт зазвичай або романтизувалася як «необхідна революційна доцільність», або замовчувалася; Фальківський же (подібно до Миколи Хвильового в новелі «Я (Романтика)») чи не єдиний у поетичній формі показав розпад людської особистості, яка змушена виконувати роль ката. Твір фіксує момент пробудження живої людської плоті й совісті («І в мене-ж кров — не як у риби») крізь закостенілу броню класового догматизму («Та я-ж чекіст...»).
Ця лірична мініатюра є важливим документом доби, що демонструє антиномію між ідеологічним обов'язком ката та нестерпним моральним зламом, який згодом відлунить у трагічній долі самого автора, розстріляного сталінським режимом у грудні 1934 року.
Вірш написано класичним чотиристопним ямбом із пірихіями, що забезпечує чітку, дещо монотонну і приречену ходу фатального наративу. Строфічна побудова представлена чотирма чотиривіршами (катренами) з класичним перехресним римуванням (абаб), де гармонійно поєднано жіночі та чоловічі рими (понуро / муру, іззаду / раду, покора / угору, докурити / забитий).
Емоційна динаміка досягається за рахунок різкого синкопованого ритму в другій половині твору: суцільні розриви рядків тире, трикрапками та короткими експресивними окликами («Пустить? Та я-ж чекіст... Ах, муки!..») імітують внутрішнє тремтіння, паніку й конвульсії сумління ліричного суб'єкта.
Композиція твору побудована за принципом кінематографічного монтажу двох контрастних планів: зовнішнього (епізод страти біля муру) та внутрішнього (пізніший невідступний спогад, що роз'їдає душу ката). Образ засудженого змальовано з високим трагізмом через скупі деталі: зв'язані ззаду руки, понура байдужість, тихе останнє прохання «Дайте докурити». Поряд із цією приреченістю постає байдужий нічний пейзаж, де місяць скликає зорі, створюючи разючий контраст між вічною красою космосу та миттєвим жорстоким актом людського людиновбивства.
Кульмінація поезії полягає в зіткненні психологічного зриву ката з його професійною ідентичністю. Тремтіння рук («Хотів у лоб... Тряслися руки...») і фатальна хиба перетворюють банальну страту на садистичну муку для обох: широкий вільний степ за стіною втілює втрачену свободу та первозданну людяність, які перекреслює жорстока формула «Та я-ж чекіст». Фінальний моторошний образ «розбитого ока» перетворюється на сюрреалістичний зоровий символ вічного докору сумління, від якого ліричний суб'єкт не здатен сховатися навіть крізь роки.
Теми: психологія ката і жертви · червоний терор · непозбувна провина і совість · екзистенційна травма війни · трагедія знецінення життя · філософська лірика